Усе, як завше: звечора сідаєш у потяг, заплющуєш очі, поки він тебе заколисує, а над ранок за вікном уже все геть інше. Провідник віддає квиток - твою зім’яту мрію, що тепер уже спогад. Ти виходиш на сонний перон і починаєш сподіватися нового дива.

Люди навколо поспішають, метушаться, біжать, ти поспішаєш разом із ними, губишся, шпортаєшся о власну валізу, шукаєш потрібний маршрут. Поки телефон не почне вигравати улюблену мелодію, у вусі не забринить найрідніший голос і ти не примостишся коло громіздкого кавового апарату.

– Доброго ранку, люба. Тобі добре спалося?

– Я, здається, не бачила тебе цілу вічність. Скучила.

– Ночі завжди тривають вічність, коли ти далеко. Роблю собі каву. А ти?

– І я, - шукаєш у гаманці дріб’язок однією рукою, натискаєш клавіші на автоматі. Подвійну. З молоком.

Поки кава сюрчить дрібною цівкою у твою склянку, ти слухаєш про його ранок. Яка погода за вашим вікном, який сьогодні запах долинає із сусідньої квартири - бабуся Марта, здається, випікає коржики для внуків.

Тоді в поспіху допиваєш, біжиш, метушишся. Усе, як завжди. Нове місто, нові люди, новий запах. Але його не відчуваєш - на тобі запах того, кого так палко любиш. Ти кутаєшся у свій шарф, затуляючи носа. Сідаєш у машину на заднє сидіння й заплющуєш очі. Говориш навпомацки, навмання смієшся. Коли так закохана в Чоловіка, то навіть Великий Шлях не може відволікти тебе від думок про нього.

Було якось насправді відчутно страшно. Очі боліли від утоми, нервового напруження й постійного мерехтіння сіро-білого снігу попереду. Навіть порухи щіток по лобовому склі завдавали болю. Судомило й руки - Олена інстинктивно затискала кермо щосили, боячись щось проґавити, не впоратися з керуванням. А ще боялася втратити опору, яку поки відчувала принаймні на дотик.

Штормові попередження, про які вона читала у стрічці новин уранці, втілювалися у найгіршому своєму вияві. Сніг сипав і сипав. Їхати ставало дедалі складніше. Широка Київська траса перетворилася на вузеньку дорогу, майже таку, як вуличка біля будинку її батьків у приватному секторі.

Олена боязко повернула голову вбік: за півметра від неї з обох боків закінчувався світ. Там було біло-біло, і дивитися було нестерпно: погляд не міг зосередитися, і від того безпорадно блукав у пошуках неіснуючої чіткої точки. Їй пригадався Міхаель Енде із його «Нескінченною історією», де було страхітливе Ніщо, дивлячись на яке кожен відчував, наче сліпне. Олені на мить здалося, що тепер не лише казкову, але й їхню, справжнісіньку, планету з обох боків пожирає Ніщо…

Ще декілька метрів, і з обох боків дороги вималювалися силуети чорних кущиків, хоча за ними все було також неіснуюче-білим, Олені стало легше - принаймні щось відділяло її машину від страхітливого Ніщо снігової бурі.

Справа від неї промайнула шапка дорожнього знаку. Сам він був засипаний отим білим Ніщо, закутий у його в’язницю та геть безпорадний.

– Як же хочеться кави!
– вигукнула Олена, і чомусь злякалася власного голосу. Він видався їй не так чужим, як якимось недоречним у цій сніговій пустелі.

Олена розімкнула правий кулак і потяглася до радіо. Якщо тут воно «тягнутиме», то є якась надія на порятунок. Зліва промайнула табличка, на якій мала би бути назва населеного пункту, але літери заліпив сніг.

– Чудово! Якщо зі мною щось трапиться, я навіть не знатиму, куди викликати евакуатор… чи «швидку»… чи… - Олена нервувала, бо паніка підступала, а сніг ставав усе густішим і здавався лиховісним.

Потяглася до мобільного, щоби перевірити його справність. Чомусь саме зараз передсмак неминучої катастрофи переслідував її, була певна, що скоро зламається все й вона залишиться одна-однісінька серед цих зибучих снігів.

Думки гарячково змінювали одна одну: «І чому я погодилася на цю пригоду? Чому мені завжди бракує сміливості сказати шефу все, що я думаю про нього і його горезвісні завдання? Чому не покинула цю роботу ще рік тому, коли все ще не виглядало таким заплутаним? Хоч би зараз не зателефонувала мама. Я не зможу їй збрехати, але не насмілюся і сказати правду. Вимкнути телефон? Це лише все ускладнить… Боже, Боже, врятуй мене… Хоч би якусь заправку, де був би автомат із кавою і хоча б одна людина… І хоча б якась кольорова пляма… Не можу більше дивитися на цей білий сніг…»

Ще один поворот, і десь серед снігових кучугур вигулькнула заправка.

«Ось воно, щастя», - подумала Олена й сильніше натиснула на газ.

Вона припаркувала машину, закуталася в барвистий шарфик і вибігла надвір. Неподалік стояли добряче присипана снігом машина й велика фура. Через вікна заправки дівчина побачила чоловіка з пластиковим горням. Їй здалося, що він незвичайно красивий. І все ж, їй зараз було не до розмов і не до романтичних знайомств. Аби лише кави. І знову в дорогу, швидше б до готелю. І в душ. І під теплу ковдру. На зустріч вона все одно вже не встигала.