«Хоч би не почав зараз розказувати, як погано одній жінці їхати в таку погоду», - подумала Олена, але все ж рефлексивно поправила волосся.

У приміщенні було досить тепло і навіть затишно. Олена привіталася, кинула погляд на красивого чоловіка з кавою, напевно, водія вантажівки, і підійшла до автомата. Аромат свіжої (хай і розчинної, тепер немає значення) кави провокував солодку млість, але треба було триматися. Ще довга дорога попереду.

Олена ще раз глянула на продавця, який щось заклопотано рахував, а тоді на мовчазного чоловіка. Він не дивився на неї. Не коментував того, що вона в таку погоду їде сама. Не ставив запитань. Лише пив свою каву й мовчав.

«Який же він несамовито красивий», - знову подумала Олена. Їй раптом захотілося, щоби він таки заговорив. Такого можна слухати хоч скільки завгодно. Йому легко довіритися. Біля такого втрачаєш контроль над ситуацією і добровільно передаєш віжки, тобто кермо, тобто взагалі право будь-що вирішувати. З таким чоловіком можна почуватися жінкою в усіх сенсах, і в тому, що жінкам у таку негоду нема чого їздити самим, теж. «Ну чому він не заговорить зі мною? Про що він думає?»

Їй закортіло сказати йому щось, усміхнутися. У нього були великі красиві руки з довгими пальцями, забрудненими машинним маслом. Їй хотілося, щоби він цими пальцями зігрів її власні. Але ні, він уперто мовчав, пив свою каву й не дивився на неї. І вона не могла заговорити першою. Бо в таких чоловіків ніколи не вихопиш ініціативи. Просто інтуїтивно довіряєшся, буквально ввіряєш свою долю, і все. І мовчиш. Так само, як оце він зараз.

Чоловік, нарешті, допив свою каву й знову підійшов до автомата. Олена побачила, що в смітнику було вже п’ять пластикових горняток. Яким же втомленим він має бути, якщо випив уміст їх усіх.

А він узяв свою каву й вийшов надвір, зник у темряві, у мряці, та навіть не залишив сподівання на те, що Олена знову зможе коли-небудь його побачити.

І їй раптом стало лячно ще більше, ніж раніше. Вона відчула себе абсолютно загубленою, беззахисною, покинутою. Продавець нарешті відклав свої папірці й запропонував допомогу. Яка там допомога. Вона допила свою каву й вибігла до машини.

Швидко темніло. Олена ввімкнула рок-н-рол, щоби хоч якось підняти «бойовий дух». Але нічого не вдавалося. Хотілося плакати. На щастя, за кільканадцять метрів попереду блимало світло чиїхось габаритних вогнів. Вона налаштувалася на таку ж швидкість, як і машина попереду, стежачи за цими вогниками, як за сигналами маяка. Ще трохи, зовсім трохи. І буде цей загадковий Тернопіль - місто, у якому вона ще ніколи не була. І, на це вона дуже сподівалася, буде тепло, світло, гаряча вода. І гарячий шоколад, якщо вона не забула взяти його із собою.

Задзвонив телефон. Це був шеф, сповіщав: щойно телефонував чоловік, із яким Олена має зустрітися. Він запізнювався.

«Ну й добре», - подумала вона й попрощалася, мотивуючи поганою дорогою.

У фойє готелю стояв цей самий красивий чоловік і розмовляв телефоном. Він говорив, що лише приїхав і зареєструвався, запитував, коли зручніше буде влаштувати зустріч, обмовившись про фірму, у якій працювала Олена.

З її балкону видно море. У дощ чи у спеку можна просто піднятися на другий поверх будинку, відчинити двері на балкон, подивитися вдалечінь - і всередині стає тихо, добре, трохи мрійливо; всі проблеми видаються дріб’язковими, ейфорія втишується до спокійної радості й хочеться персиків, міцної кави з веселковою пінкою та дихати небом.

Женя повертається сюди після чужих великих міст, після складних робочих тижнів, після потягів і протягів. Вона працює лікаркою, але понад усе вірить у домотерапію. У домо-над-морем-терапію. Прописує її собі і як лікування, і як профілактику. Словом, якомога частіше.

Щойно, до речі, завершився ще один божевільний-божевільний тиждень. Коли з лікарні - в автошколу, коли дорогою треба перечитати сотню навчальних білетів, коли спати немає часу, коли можна скотитися й до розчинної кави зранку, - Женя, однак, надавала перевагу тому, щоби так і не прокинутися протягом дня, але на «розчинку» не зважувалася.

Вона планувала приїхати у свою особисту терапевтичну «палату», щоби прочитати ще дві тисячі білетів серед балконної тиші. А в п’ятницю дізналася, що екзамен в інтернатурі й практичний екзамен у ДАЇ відбуватимуться в один день.

Коли вволю з того насміялася, вирішила, що, можливо, і зовсім нічого не читатиме. Бо тільки-но рівень інформації в голові хоч трішечки зашкалить, на питання інструктора «Якого милого ти тут зупинилася, знака не бачила?» вона може відповісти, що лікарняний знак хулігани перевернули й розмалювали в кольори британського прапора, треба, принаймні, його рівно поставити.

У кожному разі, домо-над-морем-терапія була їй конче необхідна. Переступивши поріг хвіртки, Женя скинула червоні сандалики на високій платформі й декілька хвилин просто ходила босоніж по траві. Схилялася над пахучими квітами, торкалася пальцями пелюсток. Рудий кіт Дживс, угледівши її, голосно нявкнув і поспішив пристати дівчині до ніг, щоби тертися, задерши хвоста догори, і намагатися розповісти їй сотні історій за мить.