Я нічого тобі не кажу. Заварюю каву. Граю на гітарі. Співаю. Ну й нехай. Байдуже. Нехай тремтять руки, голос, хай пересихає в горлі, хай я нічого не вмію. Ти тут, і мені страшенно хочеться, щоби твої теплі руки зігріли мої.

Ти мовчиш. Ти весь час мовчиш.

Я застудилася. У горлі першить, світ ходить колами, наче намагається станцювати навкруг мене «подоляночку». Мені хочеться додому. Ти прийшов до мене на роботу й приніс мені каву з імбиром у своєму великому термокухлику. Не знаю, як ти дізнався, що мені так до нестями хочеться тепла. Може, знову Ромашечка на хвості приніс. Але, судячи з того, як палахкотять твої долоні, коли ти намагаєшся на дотик визначити, наскільки висока в мене температура, ти знаєш більше, ніж знає він.

У Джона Мільтона не було френч-преса, у якому можна було би збивати пряжене молоко в пухнасту пінку й вихлюпувати її на свіжозаварену каву. Тепер я точно це знаю. А ще йому ніхто не робив кави з вершковим морозивом, із кленовим сиропом, із медом, цвітом ружі, з волошками, з м’ятою, з шоколадом і спеціями до яблучної шарлотки по-віденськи. Бо якби він знав хоча б десяту частину тих рецептів, за якими ти мені вариш каву щоранку, він би точно писав своє «Повернення раю», насолоджуючись кавовим ароматом. А ще знаєш, любий, я невимовно рада, що ти мені більше не друг. І що мій ідеальний чоловік має не лише гарячі руки, а й гарячу джезву на кухні.

Узимку легко писати казки. Узимку взагалі легко писати. Не лише тому, що писати - одне з небагатьох (відносно) корисних занять, доступних зимової пори. Узимку більший простір для уяви. От їдеш у потязі - і за вікном уранішнє сонце вихоплює зі сніго-туманної «закулісної темряви» поснулі села. Будиночки, кошлатиться дим із димарів, і більше нічого не видно. Усе вкрите снігом. Таємницею. Сніг, наче біле полотно, на якому уява вимальовує свої казки. Що у тих будиночках? Хто у тих будиночках? Що діється поза ними?

За вікном потяга починає сипати сніг, і уява розцяцьковує кожну сніжинку, даруючи їй ім’я та Історію. Вигадані історії для сніжинок важать значно більше, ніж надгробки для людей. Вони не констатують факт їхнього існування, а дарують ціле життя - барвисте та яскраве, - дають причину для прекрасної мандрівки з неба на землю.

А ще ти їдеш, дивишся у біле безмежжя, бездоганну білу прірву, перевернуту вбік на дев’яноста градусів, неначе вона кран, і хтось його перемкнув, і раптом прямісінько перед тобою вигулькує ліс, густий-густий і чорний із вибіленими химерним інеєм гілками. Потім знову біле поле зливається з білим небом через молочний туман, але ти вже більше не віриш у Ніщо. Ти знаєш, що поза тим, що ти бачила, є Щось. Ти віриш у це, намагаєшся уявити.

Безмежність перетворюється для тебе із беззмістовної пустки на осмислену, пересипану дивами дійсність. І тобі хочеться писати.

Провідниця приносить чай. Ти просиш скибочку лимона і мед замість цукру. Лимона немає, але в твоїй сумці взимку завжди знайдуться мандаринки. Тож ти дістаєш одну, обираєш і кидаєш дві помаранчеві плястерки до склянки. А потім ще одну, попередньо витиснувши з неї сік ложечкою.

Ти дбайливо затуляєш ноги коциком, поправляєш теплого шарфа на шиї, скидаєш мітенки й берешся за спиці. Поки поїзд їде, поки за вікном падає сніг, поки пальці пахнуть мандаринками та груднем, так легко й приємно виплітати вовняні шкарпетки дітям.

А потім, зійшовши на дбайливо підметений від снігу перон, з перону - в машину, з машини - в теплу й світлу домівку, яка пахне сосною, помаранчами, цинамоном і випічкою, надягати ті шкарпетки на малі зворушливі ноженята своїх рожевощоких малюків і розповідати їм історії сніжинок, які танцювали за твоїм вікном. Поки ти їхала додому й уперто не вірила в Ніщо. Ти неодмінно скажеш дітям, що за кожним ілюзорним Ніщо є Щось - чудове, добре, радісне - і вони, як завжди, тобі повірять. А коли трохи підростуть - зрозуміють. І вигадуватимуть зимові історії разом із тобою. Може, навіть самі колись сплетуть тобі теплі шкарпетки на ноги. Щоби тобі завжди було по-зимовому тепло. Бо взимку, ти знаєш, дуже особливе тепло. Воно пахне любов’ю і затишком. І казкою. Зимовою казкою.

– Алло, привіт, ти думала, всі любі-рідні-друзі-знайомі відвітали, можна вже лягати спати?
– веселий голос у слухавці кривляється з усіх сил.
– А дзуськи! Всі відвітали, тепер можна й мені. Зі спанням почекаєш.

Назар вітає мене з днем народження й бажає всього дуже хорошого. Мені на очі викочується щось, що здалека могло би нагадати сльози, я збираюся знайти десь клапоть паперу й ручку чи там, у крайньому разі, олівця й записати його слова, але він говорить надто швидко, і я насправді вже хочу спати. Наступного ранку я не пам’ятатиму нічого з того, що він сказав, але приємні відчуття залишаться. Він бажає мені наостанок на добраніч, я кладу телефон неподалік («сов» і забудьків серед моїх друзів не так-то й мало) і мощуся на ліжку. Чоловік виходить із ванної і запитує, чого я так задоволено всміхаюся. Я переказую йому щось із Назарових вітань, і він сміється зі мною

Інколи мені здається, що Назара створили для того, щоби люди навколо нього всміхалися. Він вірить у щирість і доброту, вірить у сім’ю, дружбу, любов, у затишок і в чисте серце. Навіть у доброзичливі революції; і якщо я чую, що у Львові невідомі знову щось утворили чи викинули якогось коника, перетворивши місто на осередок милого й веселого хаосу, то інколи знаю, а інколи здогадуюся, хто за тим усім стоїть.

– Приїжджай до Львова, зроблю кави, - каже мені Назар, певно, відчувши, що зараз у мені всередині стільки втоми й напруги, що коли я лусну, без провідниковий Інтернет по всій земній кулі не працюватиме днів зо чотири; а Назару треба Інтернет кров із носа, бо він не матиме що програмувати, коли його не буде, тому хлопець додає: - З молоком.