Леся була чужою для цього міста. І це місто було чужим їй Красивим, так, величним, так. Але чужим. Холодним. Непривітним. Сповненим гамору й пластиковості. Підробок.

Кава смакувала. Сирник теж. Вони були з присмаком чогось награно-автентичного. Леся сама чудово пекла, й добре знала, яка на смак справжня випічка. Проте… все було так легко, так швидко. Може, і вона би призвичаїлася до такого життя, такої їжі?

Вона заплющила очі й спробувала уявити себе тутешньою. Тутешній інтер’єр її дому, тутешній її гардероб, тутешню їжу й тутешню роботу.

Проте крізь надумані образи щосекунди чіткіше проступали справжні, рідні, її.

Її хатинка на краю села. Її дерев’яна хвіртка. І садок. І лавочка під яблунею. Дерев'яна, без різьби, без жодних прикрас. П’єц, у якому треба палити дровами. Великі круглі горнятка. Чаї - з м’яти, шипшини, бузини, без усіляких там заморських забаганок. Її канапа. І етажерки з паперовими книжками. Кішка, яка щороку приводить малих кумедних кошенят. Її родина, що живе за кілька хат. Її маленькі учні непоказної сільської школи. І її незмінна плетена хустка на плечах і такий самий плетений берет.

Офіціантка забрала пусте горня й тарілку. Леся залишила гроші та вийшла з кафе. Сьогодні ввечері вона повертається додому. Туди, де ще живе життя.

Найцікавіші думки приходили до неї несподівано. Вони стукали у двері саме тоді, коли їй було ну якось трохи незручно їм відчиняти. Наприклад, вона саме куталася в затишні чоловікові обійми, і їй не надто хотілося запрошувати цікаві думки в гості, пропонувати чай чи каву… До речі, про чай чи каву.

Найцікавіші думки часто ще навідували її саме тоді, коли вона тримала в руках горня, бокал чи філіжанку, наче ці маленькі вмістилища рідини були якимось магічним магнітом. А це бувало не так уже й рідко: щойно прокинувшись, вона сонно випростувала ноги, знімала чоловікову руку, що обплітала її тіло, цілувала його в ніс, дивилася, як він морщиться, а тоді, усміхаючись, ішла до плити заварити собі м’ятного чаю: велика кімната, що слугувала їм і вітальнею, і спальнею, переходила відразу в кухню, і сидячи за барною стійкою, Віра могла водночас слухати мирне чоловікове посапування і розглядати котів і квіти за вікном.

Потім вони виїжджали зі свого маленького селища і вона завжди заварювала каву на двох у паперові горнятка в дорогу. Поки чоловік вів машину, Віра милувалася вранішньо-зворушливими краєвидами за вікном, слухала рок-н-рол і… думала цікаві думки, забуваючи зловити бодай котрусь за хвоста.

Велике місто виглядало з-за котрогось мальовничого пагорба, і Віра якось підсвідомо згорталася в клубочок, затуляла краще шию шарфиком і виставляла голочки, наче їжачок. Віра не любила великого міста та його сірості.

Але чоловік висаджував її біля самого центру та їхав заробляти гроші. А їй до роботи залишалося ще цілих дві години. Вона могла, звісно, спокійно відлежати тих дві години вдома на канапі, але яка чуттєва жінка (на противагу розумному чоловікові) втрачатиме можливість ранкової майже прогулянки, ну добре, проїжджанки з коханим, а потім тлумитися в переповненій маршрутці лише заради того, щоби поспати зайвих дві години?

Тільки-но Віра заходила до улюбленої, хоча зовні й непримітної, кнайпи й сідала за вподобаний столик, який щоранку в такий час пустував, ніби дожидаючи саме її, оце відчуття внутрішньої зіщуленості, яке виникало при в’їзді до міста, розвіювалося за чайною парою і тануло між запахами свіжих млинців і круасанів.

Поторсаний диванчик шоколадного кольору по-домашньому поскрипував, коли вона вмощувалася на ньому. Знайомий офіціант підморгував, улюблена офіціантка підбігала перекинутися словом про те, що вже зійшло на клумбі і який новий фільм зворушив до сліз. Вони бачилися лише позавчора, коли Таня була на своїй попередній зміні, але їм завжди було про що потеревенити.

Віра замовляла лате і сирник, діставала із сумки книжку, смачно розгортала хрумкі сторінки й занурювалася в інший світ, не помічаючи навколо нічого. Їй думалося легко, попри сигаретний дим, що починав клубочіти в сусідньому залі, попри гучну музику й дзеленькотіння китайської забавки зі сріблястим звуком на дверях.

А далі була робота, і між нею теж багато думок, і чаю, і кави з цинамоном. Але коли піклуєшся про клієнтів, не можна відволікатися на цікаві думки. І це добре. Бо в робочий час цих думок була навала. І Віра просто не встигла би всіх їх додумати до кінця.

У вечері, дорогою додому, вони з чоловіком розмовляли про день і слухали блюз, і сміялися, і їм було добре. А приїхавши, готували разом глінтвейн, виходили на вечірню терасу, куталися в плед і розгойдувались на гойдалці для двох. Їй м’якнули коліна віл почуттів. Вони розглядали зірки й мовчали. Тоді цікаві думки теж приходили, але вона не могла в такі моменти їх записувати. І озвучувати теж не могла. Віра боялася порушити священну тишу, перебити цвіркуна, недослухати музику сфер, зробити щось таке, що сполохало б зачаровану мить. Віра принишкло схилялася підборіддям на сильне чоловікове плече й морщила чоло, щоби відлякати розумні думки й сповна зануритися у прохолоду вечорової казки.