– Дай мені її номер.

– Що? Кого?
– у твоїх очах була неабияка тривога.
– Ти що, здуріла? Пий свій чай і не вигадуй дурниць. Вистачить мені твоїх «барбі» в альбомі з марками.

Ти старався віджартуватися про старе, ти знову зачиняв двері, а поруч не було хлопців, які могли би витягнути тебе грати футбол.

– Вибач, перегнула палицю, - кажу я, винувато опускаючи очі долу.
– То я просто вже дуже хочу спати… Викличеш мені таксі?

Сонний офіціант вибрів із дверей бару й відібрав у нас кухлі, абияк протерши поверхню столу брудною ганчіркою. Ти дістав свій мобільний, і, поки ви говорили, як краще назвати місце, куди їхати водієві, я вихопила з твоїх рук телефон і прудко кинулася до дверей. Забігла всередину, збила ще якогось сонного хлопця і крикнула, що мені терміново треба в туалет. Він махнув рукою кудись у глиб зали, і поки ти зайшов досередини, я вже закрила за собою дверці. Я мала твердий намір зателефонувати Яні. Якщо для ваших стосунків справді немає жодної надії, як ти ото говорив мені зі сльозами на очах, то я лише доллю останню краплю в басейн вашої втопленої любові. А якщо ти хоч на трішки помилився, принаймні, спробую кинути «комарику» соломинку.

– Алло?
– по голосу було чути, що ця дівчина плакала довго й багато.

– Не розбудила?
– від зніяковіння зморозила я і, злякавшись, що вона кине слухавку, бо почула жіночий голос, швидко додала: - То Магда, Денисова сестра.

У бідолахи вже не було сил стримувати ридання.

– Як він? Де ви?
– розгублено спитала вона.

– Я закрилася з його телефоном у туалеті якогось бару, а він воює з офіціантом, вимагаючи ключів, напевне, - засміялася я.

До її честі, Яна засміялася у відповідь.

– Ви у Львові?

– Угу. На Сихові.

– Приїжджайте до мене пити чай. Я саме круасанів із шоколадом із горя напекла.

– А… мій брат по дорозі до тебе мене не вб’є? Ви ж ніби… е-е-е…

– Ти вийди з туалету… ну, якщо ти, крім розмови зі мною, не маєш там інших справ… І дай йому телефон. Я попрошу вибачення і запрошу вас на вечерю. Хоча, так, ми посварилися, дуже посварилися, і, між нами кажучи, я все одно вважаю, що винен він, - і вона зайшлася водночас сміхом і риданнями.

Мені завжди страшенно подобалися люди, які не втрачали почуття гумору навіть в істериці.

Ну а потім… Потім були твої крики дорогою; смачні, але трохи засолодкі круасани (зразу відчутно, що напечені з дівочого горя), я заснула з милющою кицькою на м’якому килимі у вітальні, а ви, здається, говорили й плакали на кухні до ранку.

Ну а завтра буде ваше весілля. Тож бережи мені братову, чуєш? А то замість жартів страшні історії доведеться розповідати тобі - з власного досвіду, аякже. І «барбі» замість марок тут не обійдеться, знаєш.

Уночі падав дощ. Друга весняна злива в цьому році. Грім був грізним, блискавиці - яскравими. Наче з усіх сил намагалися когось вразити, милі весняні дебютантки. А потім раптом усе стихло: над ранок хмарки стали майже прозорими, крізь них просіювалися вранішнє сонячне світло й тепло, у саду було свіжо-свіжо, а на голову падав сніг. Пелюстковий.

Юстина страшенно любила снідати під яблунями в саду. Пити цикорієвий напій зі згущеним молоком із глиняного горнятка ручної роботи (таких горняток у них було два - тато колись подарував їм із чоловіком, коли вони вирішили переїжджати «подалі в рай», як називали це їхні рідні), гортати книжку, розгойдуватися у гамаку, пестити кицьку, планувати день і молитися, чомусь неодмінно пошепки.

Усе це тривало зовсім недовго, якихось двадцять хвилин. Тоді сонечко піднімалося з-за пагорба - вже сильне, кругле, яскраве, - і треба було йти готувати чоловікові сніданок. Юстина дуже шкодувала, що вранці не можна було спостерігати за світанковим рожево-червоним сонцем; воно розпускалося, заховане від її очей. Зате з їхнього подвір’я видно було, як сонце сідає за полем. Вони з Тимофієм часто сиділи на дерев’яній лавці під старою сливою, що стояла на краю саду, наче вартовий, і дивилися, як воно скочується за горизонт. Сиділи мовчки, інколи - тримаючись за руки, інколи - обійнявшись, а інколи - опершись спинами одне на одного, і думали кожен про своє. Потім Юстина тихо запитувала:

– Як минув твій день?

Тимофій повертав обличчя до дружини, кліпав, немовби щойно прокинувшись, усміхався і розповідав про буденні речі - поламані й зладнані машини; ріпак, що розцвів; незвичну пташку, яку вгледів уранці в саду, поки косив траву; сусіда діда Гната, який був переконаний, що кращого транспорту, ніж кінь, ніхто ніколи не винайде, і намовляв молодого чоловіка купити в нього одного; про те, з чого сміялися сьогодні з хлопцями в обід, читаючи газету. А потім вона розповідала йому про свій день: які квіти розпустилися квітнику, що було на роботі, як їй їхалося велосипедом міськими дорогами, і те, про що вона мріє. Ставало холодно, чоловік пригортав її за плечі, вони кидали останній погляд на зірки й свій сад у сутінках і йшли до хати. Кицька дріботіла за ними, високо задерши хвоста і задоволено муркочучи.