Вона думала про чоловіка, якого так палко любила. Думала про те, чим зможе потішити його сьогодні ввечері. Вона давно знала, що надихати, тішити, підбадьорювати - це те, для чого вона жила, те, що найкраще вміла, й те, що хотіла робити.

У дитинстві вона мріяла бути лікаркою, акторкою, потім - учителькою або інженеркою. Але вона боялася вигляду крові й не любила читати багато складних книжок, не вміла вдавати й не знала математики. І тоді їй спало на думку навчитися робити багато різних дрібниць, які б надихали інших: варити смачну каву, малювати листівки, оздоблювати приміщення й вітати гостей. Кожен з етапів навчання приносив їй невимовну радість - і нову мрію.

І лише кілька років тому «ніжній чарівниці», як називали її друзі, вдалося відкрити цей маленький, усього на сім столиків заклад - і всі свої дрібні таланти звести докупи під одним дахом. До речі, ще одним її талантом було знаходити талановитих людей - тож із математикою й іншими штуками, до яких у чарівниці не було хисту, тепер допомагали інші. І вона їх дуже цінувала й ніколи не втрачала нагоди їм те показати. Може, якраз тому її працівники були найкращими у світі.

А потім, якогось дощового ранку, сюди зайшов він. Сів за столик біля стіни й замовив міцну каву та бутерброд. Офіціантки не було, вона відпросилася на день народження своєї мами, тож господиня сама зустріла гостя. У нього були ті неймовірні позатутешні очі.

Потім жодне з них уже не пам'ятало, про що вони тоді почали говорити. Але говорили вони довго - інших відвідувачів тоді чомусь більше не було. Він почав заглядати в її кафе час від часу, а вона чекала його щодня, виглядала у вікно й сподівалася, що він прийде, сяде за «свій» столик і розкаже про щось, про що вона сама ніколи б і не здогадалася. Він умів дивувати, а вона вміла слухати.

Він став її щоденною потребою, її натхненням і радістю. Кохати цього чоловіка було складно, страшенно складно - кохати по-справжньому складно завжди. Віддавати себе, забувати про свої бажання, підлаштовуватися під нього й уміти чекати. Не ставити ультиматумів і не вимагати уваги до себе. Просто чекати й вірити, що він знає краще, що він пам'ятає, що подбає про все необхідне, що його вияви любові не завжди відповідають її уявленням, але що це не має жодного значення. Поважати його й те, що він робить. Розуміти його слабкості й стати його другом. Дослухатися до тихого голосу всередині нього й розтлумачувати погляд його очей.

Інколи це кохання їй боліло, інколи їй здавалося, що шлюб - то в’язниця для її мрій. Але потім вона знову вглядалася в його обличчя й укотре собі повторювала, що щастя бути поруч вартує того болю. А ніщо вартісне не дається без докладання зусиль.

…Вона поправила плед на плечах і зручніше вмостилася. Він обернувся, глянув на неї, мовчки вимкнув комп’ютер і підняв її на руки. Ніжно поцілував у чоло, вклав у ліжко і ліг поруч. Їй стало соромно за свої думки про те, що його справжня дружина - його робота. Вона пообіцяла собі навчитися більше довіряти тому, кого любила до безтями. А він укрив її ковдрою, притулив до себе й мовчки - але так голосно й однозначно - показав, що теж безкінечно радий, що в той дощовий день зайшов у її кафе й залишився жити у її серці.

«Ти пам'ятаєш, як усе почалося?» - спитала вона сьогодні вранці, щойно прокинувшись.

У неї завжди дивні запитання спросоння. Щось собі наснить уночі, а потім домучує… Якось запитала, за що він її кохає. Потім - що він бачить у її очах. Ще колись - як має пахнути любов. А якогось разу взагалі перевершила себе, запитавши, що він скаже, коли вперше усвідомить, що вони разом постаріли.

Тому він намагався прокидатися раніше за неї й готувати каву в ліжко - усе, як учать підручники з етикету для закоханих. І зовсім не тому, що він був невиправним романтиком, - радше навпаки. Коли вона мліє від ніжності й п’є гарячу каву зі спеціями, то мовчить. Інколи, щоправда, нахвалює його, часом просто мурчить, як удоволена кицька, але принаймні не ставить своїх безглуздих запитань. Як пахне любов? Ну ви лишень подумайте. І звідки те все береться в її голові?

Це було єдине питання, яке він пробував ставити у відповідь на її, безглузді. Але вона ображалася, супила губки, поверталася спиною до нього, накривалася ковдрою з головою і взагалі поводилася так, наче вся та безглуздість із запитань переходила в учинки. Тому він відмовився від усіляких спроб зрозуміти жінку. Краще вже варити їй каву щоранку.

«Ти пам’ятаєш, як усе почалося?» - запитала вона. Заскочила його зненацька! Прокинулася раніше! Але ж сьогодні субота… Невже йому ніколи-ніколи-ніколи не вдасться поспати трохи довше? Перше, що він скаже, коли зрозуміє, що вони разом постаріли, буде: «Звари мені кави, кохана. Сьогодні субота, і мої старечі суглоби геть не хочуть вилазити з-під ковдри. Ти все-таки молодша - він це вже знав. Може, ще трохи, і він навчиться відповідати на всі її вранішні запитання, і вона сама буде чимдуж бігти на кухню, щоби зварити…

– То ти пам'ятаєш?

– Що?

– Як усе почалося?

– Що?

– Коли ти закохався?

– У кого? (Сьогодні субота, субота, субота!)

– Ну, по-справжньому.

– Тобто?

– Ну не тобто. Ти знаєш.

– Що? (Ще трішки, і вона сама втече на кухню, і зробить каву без спецій, натомість із вершками - їй так гарно вдається збивати пінку!)

– Припини! І скажи, чи пам’ятаєш, - вона вже зібралася насупити губки і повернутися спиною.

…Ця жінка вже стільки років виводить його із себе. Вона любить млосні романтичні комедії, з її боку ліжка досі спить м’який ведмедик, у неї вісім відтінків губної помади, вона не вміє зашивати дірки й різати хліб рівно. Вона плаче, коли читає книжки. Вона слухає блюз і теж під нього плаче. Вона плаче просто так, коли їй заманеться. Вона пам’ятає всіх героїв із романів якихось там сестер Бронте, проте забуває купити хліба й посолити вермішель. І коли вона прокидається раніше за нього, то ставить свої нестерпні запитання.