Плющик з невластивою йому нахабнiстю почав працювати лiктями, розштовхуючи натовп, який щiльною хвилею сунув до вузького виходу. Рудий «кiнський хвiст» маячив десь далеко попереду. Вiн ледве наздогнав дiвчину i вхопив за руку (вiн не знав, як поводитись з жiнками, аби сподобатись).

– Вiзьмiть мою картку!
– зопалу вимовив вiн.

– Навiщо?
– висмикнула руку вона.

– Але ж ви любите… Шекспiра!
– Плющик навмисно зробив паузу i, зачаївши подих, чекав на те саме слово.

– Ну… люблю. То й що?

– А я тут зовсiм випадково, менi це нi до чого!
– гаряче брехав Плющик.
– Я взагалi книжок не читаю!

– Спекулянт, певно?

– Чому спекулянт? Я лiкар. Вухогорлонiс. Плющик. Семен. Друга мiська полiклiнiка.

Щось в ньому змусило Олену затриматись, подивитись на нього уважнiше.

Що саме? З одного боку, потворка i дивак, з другого - лiкар, з третього - має таке ж захоплення, тiльки чомусь так непереконливо бреше, вкриваючись рум'янцем. Кумедно.

Словом, пiшли вони до сусiдньої кав'ярнi-шашличної.

Але шашликiв там чомусь не було. I взагалi нiчого не було, крiм пирiжкiв з лiвером i какао. Дивно, як людей зближує їжа, байдуже яка: чи стiл з фаршированою осетриною, чи холодний лiвер, чи склянка насiння, роздiлена порiвну.

У цей день Олена Березовська отримала, по-перше, сонети Шекспiра видання 1956 року, по-друге, чоловiка для душi.

Її замiжнi подруги вважали, що чоловiкiв як мiнiмум треба мати не менше двох. Один з яких обов'язково для душi.

Плющик в розряд для душi пiдходив iдеально: цiкавий спiврозмовник (виявилось, що лiкар-вухогорлонiс має енциклопедичнi знання з усiх можливих галузей мистецтва!), професiя пiдходяща (i не важливо, що «вухо, горло i нiс» - теж якась користь), не лiзе (хоча б раз спробував взятися за талiю - так нi: все пiд лiкоть!) i, найголовнiше - потворка! Тобто повна безпека закохатися. Гарантiя. Фортеця.

I ось на тобi - мати! Алевтина Сергiївна Березовська щодня пiдточувала цю фортецю:

– Семенчик - диво! Семенчик - знахiдка для тебе! Вiн тебе обожнює. Чого ще треба? Вiн тебе все життя на руках носитиме! Та й iнша не вiдiб'є. Вiчний спокiй! I подумати: цитує Шекспiра й Байрона з першоджерел! У наш час!!! Лiкар з перспективою. Розумний. Тихий…

– Потворка!!!
– вигукувала Олена щоразу рiзкiше.

Одного разу вона сказала йому:

– Ти - потворка. Божевiльна потворка не вiд свiту сього. Я виходжу замiж!

Плющик закляк.

Вони бродили осiннiм сквером, що дощенту був заповнений дiтьми i старенькими…

– За кого?
– голос впав i з горла вийшов лише якийсь незрозумiлий

клекiт.

– Що?

– За кого?… - знову клекiт, але вона зрозумiла.

– Та за тебе ж, дурнику!!!

Завiса! Завiса. Завiса…

Було весiлля.

Був ошаленiлий вiд щастя Плющик, його мати, що ридала в жорстку шерсть тремтячого Дмитра, були гостi - медперсонал полiклiнiки № 2

i спiвробiтницi нареченої, був шикарний стiл в ресторанi «Джерело», були подарунки, квiти, тости i танцi.

Була бiла сукня, фата, троянди, було тихе так в РАГСi й обручка з дорожезним антикварним дiамантом, яку десь «вибiгав» Семен. Але нареченої не було. Вона сидiла з вiдстороненим обличчям. Вiдволiкаючись вiд курчат «табака», її спiвробiтницi кидали на неї докiрливi погляди: «Тепер треба шукати iншого для душi!»

Добряче розiмлiлий Соєв обiймав нареченого i шепотiв у вухо брутальностi про переваги i недолiки сiмейного життя. Помiтивши, що Олена не повертається зi своєї позахмарної далечини, Плющик засумував, не вiдгукувався на багатоголосе «Гiрко!», а пiд кiнець свята вперше в життi побився з Соєвим…

Ось так у Оленки Березовської з'явився чудовий чоловiк. I багато хто з її колег вважав саме так. Секретарку Раєчку вражало те, що вiн медик; Галину, яскраву блондинку, що косить мужикiв направо-налiво, те, що вiн «лопух, яких можна дурити усе життя»; Марiчка була в захватi вiд його начитаностi. I всi, слiдом за Оленкою, казали - потворка. Але, звiсно, поза її вухами.

А загалом турбюро жило своїм звичним життям.

I нiхто вже не пирскав в кулачок, коли Олена, зателефонувавши чоловiку, казала:

– Привiт, Потворко!

Та ось стався iнцидент.

Ледве до мiлiцiї справа не дiйшла. Навiть побої знiмали!

«I через що вона так сказилася?!» - вигукували потiм свiдки.

Отже, пiсля обiдньої перерви, Раєчка, що завжди залишалася на мiсцi через якусь складну дiєту, сказала:

– Телефонував твiй Потворка!

Звичайнi слова.