Менi байдуже до жiночих хитрощiв. Я звикла вiдповiдати сама за себе.

I нi перед ким не мушу звiтувати. Я добре заробляю. Я самодостатня, а згодом стану ще… Ох, що ви робите?! Цього не буде нiколи! Чуєте?! Припинiть негайно!!! Бовдур! Кретин. Покидьок… Я… Я…

Я нiколи не думала, що бути жiнкою так… приємно. Невже це все менi?!

I цi квiти також? I каву у постiль? Я ж завжди вважала це вульгарним… Абсурд якийсь… Що це - сльози? Я ранiше нiколи не плакала… Нiколи i нiзащо… Що ти робиш? Невже це я? Ти не щезнеш?

Я не здаюся тобi жахливим стервом? Це правда? Що тобi приготувати на вечерю? Ти гадаєш, у нас вийде? Де ж ти був ранiше?…»

Суцiльнi запитання.

Вона ще не знає, як вiдповiсти на них.

Але ж я знаю…

*

Я люблю вас, жiнки.

Ви прокидаєтесь вранцi i втискаєтесь у тролейбуси, автобуси, метро, автомобiлi, думаючи про хлiб насущний, про дiтей, чоловiкiв, свекрух i власних батькiв. Ви долаєте довгi i короткi дистанцiї мiж прапорцями «мушу» i «хочу» i часто не добiгаєте до останнього. Де на вас чекає заслужена винагорода…

Ви боїтесь самих себе, свого розуму, потаємних бажань, темпераменту, можливостей i переваг.

Ви вважаєте, що для щастя у вас недостатньо довгi ноги або надто маленькi груди, або… Та казна-що ви можете нафантазувати, аби мати гiдне виправдання своїм невдачам!

Але хiба я дивлюсь тiльки на це? Помиляєтесь.

Я обожнюю розгадувати вашi «кросворди», пiдбирати «ключi» до ваших «шифрiв» i розумiю, що «найголовнiшого очима не побачиш»…

Ви пропливаєте повз мене, мов примарнi летючi голландцi.

I я спостерiгаю за вами з любов'ю.

Назвiть мене бабiєм, мартоплясом, казановою - ким завгодно.

Менi байдуже.

Можливо, ваш нинiшнiй бойфренд чудово знається на комп'ютерах, а для мене цей складний механiзм - ви.

Можливо, вiн дивовижно грає на скрипцi, а для мене цей витончений iнструмент - ви.

Можливо, вiн знається на мистецтвi Ренесансу, а для мене ця епоха - ви.

I я не боюся зiзнатися у всьому цьому.

Тому що ви самi не знаєте, якi ви прекраснi.

Але я ж знаю…

ШКОЛА СТЕРВОЗНОСТI

…Усе в менi кипить, вирує, вибухає. Я вимучую себе багатогодинними внутрiшнiми «мiтингами», лежачи у ваннi, а щоранку прокидаюсь з однiєю думкою: «Хочу бути стервом!»

Нервовий зрив досягає тiєї межi, коли я вже готова дати оголошення у газету: «Слухняна учениця заплатить будь-якi грошi за курс лекцiй в школi стервозностi!»

Куди подiлися мої упокорення, iнтелiгентнiсть, м'якiсть та умiння оминати всi гострi кути та сумнi для власного «я» наслiдки доброго виховання? До дiдька цi пережитки! Наб-рид-ло!!! Завтра ж… Стоп! Що я зроблю завтра ж зранку?

Я знiму слухавку, наберу номер такої собi мадам Н., чiтко, вимовляючи кожне слово хриплувато-оксамитовим (саме так, хриплувато-оксамитовим!) голосом, скажу якусь сакраментальну фразу (яку, за порадою Скарлет О'Хара, придумаю завтра). Та так, щоб на тому кiнцi дроту мадам, що насмiлилась мене образити, власноруч налила собi повну склянку отрути!

Потiм тим же голосом призначу зустрiч з паном Х. i блискуче вiдiграю перед ним всi три акти п'єси пiд назвою «Наомi Кемпбл вiдпочиває…».

Потiм…

О! Потiм я пiду по життю легко. Адже лише «стервам скрiзь у нас дорога», їх поважають жiнки й обожнюють чоловiки.

Один вiдомий письменник прямо з екрана телебачення оголосив на всю країну, що жiнка має бути стервом i вбивати наповал одним порухом брiв. Але це вже вищий пiлотаж - екзаменацiйне завдання у школi стервозностi.

Тому почнемо з найменшого. З узагальненого портрету Справжнього Стерва.

Отже, Справжнє Стерво…

НIКОЛИ:

– не вiдповiсть на образу мовчанням;

– не впустить можливостi звабити чужого чоловiка;

– не прийде на роботу в кросiвках;

– не виправдовується;

– не шкодує про те, що зробила;

– не оминає чоловiкiв;

– не скаржиться на вiдсутнiсть грошей, ковбаси в холодильнику, погане здоров'я.

ЗАВЖДИ:

– поводиться так, нiби за рогом на неї чекає бiлий «Лексус»;

– з'являється в потрiбному мiсцi в потрiбний час;

– смiється останньою;

– грає за своїми правилами й iнших змушує грати за ними;