Надiйцi хочеться чудес. Але чудеса не повторюються!

…Надiйка пiд прискiпливим поглядом свекрухи понуро прасує штани чоловiка.

– Двi «стрiлки»!
– радiсно зауважує свекруха i тицяє їй пiд нiс ложку iз салатом: - А-ну, спробуй на сiль!

Надiйка покiрно жує.

– Ну, здається, все!
– каже свекруха.
– Салат готовий, заливна риба врятована. Я йду до сусiдки - вона вже стiл накриває…

Свекруха йде.

Надiйка бродить кiмнатами, передбачаючи повернення Євгенка. «Знову десь шапку загубить…», - з досадою думає вона.

Вiд буденних думок її вiдриває дзвоник у дверi.

На порозi - велична, монументальна фiгура, притрушена снiгом.

– Дiда Мороза викликали?
– весело питає фiгура.

– Iполит!!!
– сплескує руками Надiйка, приймаючи торбу з подарунками - тут i цукерки, i парфуми, i охайна золота каблучка з трьома смарагдиками…

– А у мене тепер мерседес… - мiж iншим зауважує Iполит, допомагаючи зiбрати з килима залишки кухля, який розбила Надiйка.

Потiм вiн лагодить кран, електрочайник, закрiплює скособочену ялинку. Надiйка вiдчуває неймовiрний пiдйом сил i вмикає чайник…

Кiнець другої дiї…

…Уже добре захмелiлий Євгенко бреде заснiженою вулицею.

– Мужчина, ви загубили шапку!
– долинає до нього голос,

i тендiтна жiноча постать виростає перед його затьмареним зором.

– О-о… - каже жiнка.
– Та вам потрiбно випити чаю з прополiсом! I хто ж це гуляє взимку в домашнiх капцях!

Їхнi погляди зустрiчаються.

«Галя?…» - спалахує спогад у затьмареному Євгенковому мозку.

– Женя!!!
– радiсно вигукує Галя.

Галя мiцною рукою пiдхоплює Євгенка i веде до себе - поїти чаєм i сушити його мокрi шкарпетки…

…Рано-вранцi матуся повертається з посиденьок у сусiдки.

Вона добряче вiдвела душу, обговорюючи недолугiсть Надiйки.

У квартирi тихо. Красуня-ялинка виблискує золотавими боками вцiлiлих кульок. На столi бiлiє записка: «Поїхала назавжди. Надiя».

Вхiднi дверi тихенько вiдчиняються.

Матуся дослухається до метушливого шепотiння:

– Як же ми про все це скажемо Надiйцi?

– Елементарно! Поглянь, на кого вона тебе перетворила! Тобi потрiбнi дiєта, догляд, суворий режим…

– Ма!
– нарештi гукає Євгенко.
– Надiйко! У нас гостi - я Галю привiв!

Матуся урочисто виходить у передпокiй, розмахуючи запискою.

– Бачиш, як все просто вийшло!
– радiє Галина, скидаючи свою шубку на руки матусi.

Вона одразу йде на кухню i енергiйно миє посуд.

– Якщо я здаюся вам легковажною, - каже вона матусi, - можемо розмiняти квартиру!

Євгенко засинає з посмiшкою на вустах…

Надiйка та Iполит мчать у «Мерседесi» в своє улюблене мiсто на Невi…

Галя починає прання i посилає матусю за пральним порошком…

Легка заметiль першого дня нового року кружеляє за вiкнами.

Диво сталося…

…Хеппi енд.

ПОТВОРКА

Семен Плющик - потворка. Судiть самi: непропорцiйно видовжене худе тiло, маленька голова на гусячiй шиї, глибокi залисини на скронях i непомiрно повнi для вузького обличчя вуста з дитячою перетинкою посерединi, схожi на тiльце тлустого метелика. Крiм цих були й iншi дрiбнi недолiки, якi б не завадили красеню.

Семену Плющику - тридцять. Вiн лiкар. Холостяк. Живе з матусею i крихiтним чорним пiнчером на iм'я Дмитро (матусиним скарбом!). Не курить. Не п'є. I для багатьох не iснує.

Мало яка жiнка, поглянувши на нього, втримається вiд думки: «Бiдося…»

Новина про те, що Плющик одружується, мов грiм, вразила всю полiклiнiку. Особливо радiли старенькi пацiєнтки:

– А наш вбогенький нарештi прилаштувався…

– Бр-р-р! Як можна з таким цiлуватися?
– дивувались молоденькi медсестри.

– Ви ще ЇЇ не бачили! Можливо, вони одне одного вартi!
– посмiювався головлiкар.

ЇЇ незабаром побачили. I занiмiли. I довго судили-рядили: як таке могло статися?!

А все тому, що наречена була просто красуня. Правда. Буває так: усi риси класичнi, iдеально пiдiгнанi одна пiд одну, а поглянеш уважно - мармур. Холодно.

У цiй же все було неправильним: надто свiтлi, майже непомiтнi брови, надто дрiбний i кирпатий носик, мигдальної форми очi дисонували з їхньою не пiвнiчною, майже прозорою блакиттю. Фiгурка? Не Голлiвуд. Але все в нiй буквально волало: красуня!