Жiнка в червоному не пiклується про витонченiсть смаку, а, можливо, його у неї i зовсiм немає. Або ця червона сукня - єдине пристойне, що є в її гардеробi. I вона, картаючи себе, сором'язливо дiстає її з шафи у цей весняний день.

Ця сукня нагадує їй про бiднiсть i провiнцiйнiсть, про зневажливий шепiт заможних панянок: «Вирядилась, мов стоп-сигнал!»

I ось вона йде вулицею в цiй сукнi, сором'язливо опустивши очi.

I я їду їй назустрiч на найнижчiй швидкостi, щоб не сполохати це диво - це пурпурове полум'я пристрастi на тлi сiрих будинкiв.

Сукня красномовно промовляє до мене: «Я - провiнцiалка, але приїхала сюди, аби пiдкорити те, що ви, столичнi, маєте в кишенi без жодних зусиль з вашого боку! Я боюся обпектися, а тому волiю обпiкати першою. У мене поки що немає французьких парфумiв i дамського несесера вiд «Кензо» (я навiть не знаю, як вiн виглядає). Я готова летiти на будь-який вогник, тому що вiльна i не зв'язана жодними зобов'язаннями.

Але! Але я знаю собi цiну. Треба трiшки пiдтримати мене, ну… зовсiм трiшки.

Я погоджуся на легку вечерю у не дуже дорогому ресторанi, вiзьму вашу вiзитiвку i зателефоную наступного дня.

А потiм…

Потiм ви телефонуватимете самi.

Довго.

Доки не погоджуся стати вашою дружиною.

А через п'ять рокiв - так, так!
– я сама зможу утримувати i себе, i вас. Якщо до того часу ще кохатиму…

Адже ви самi знаєте: «У любовi, як у пташки крила!»

Зауважте: це говорить не вона.

Адже вона ще сама не знає, на що здатна.

Але ж я знаю…

Миша в борошнi

Обожнюю!

Цi блiдi щоки i трохи опущенi кутики вуст, швидкий сором'язливий рух очей - зверху до низу, невпевненi жести…

Вона - цiлковита протилежнiсть жiнцi в червоному: таємниця, тьмяний вiдблиск у печерi.

Її незрозумiлого кольору блузочка, застiбнута пiд горло, викликає в подруг подив, але менi вона шепоче: «Повiльно розстiбни…».

Вузька темна спiдниця з довгим розрiзом з двох бокiв промовляє: «Я соромлюсь показувати свої ноги, але вони у мене нiчого…».

Гладка, мов у ляльки, зачiска, окуляри, туфлi без пiдборiв натякають:

«Я сплю… Розбуди мене…».

Про таких жiнок частенько кажуть: миша в борошнi.

Але ось вона схиляється над комп'ютером - спина витончено зiгнута, зi щiльного жмутку волосся вистрибує пасемце i по-зрадницьки спадає на шию еротичним локоном.

I я читаю iєроглiф її силуєта:

«Я пишаюсь своїм вихованням. Перший-лiпший - не герой мого роману. Але не вiр, якщо я скажу нi. Це наслiдки пуританського виховання, суворiсть матерi та авторитаризм батька. Я зобов'язана вимовляти це гидке слово, але так, щоб ти мiг почути в ньому зовсiм iнше. Я старанно тренувалась!

Я сплю i бачу себе найдорожчою куртизанкою середньовiччя. Я клацаю по клавiатурi, але навiть мiй мiзинець випромiнює еротику.

Менi бракує божевiльних вчинкiв, свят, гульбищ, а, можливо, навiть оргiй! I тодi я вийму з волосся цi ненависнi шпильки, рум'янець заллє мої щоки - i цього разу не буде ознакою сором'язливостi!

Я танцюватиму, як вулична циганка, а пiд кiнець вечiрки крикну у натовп своїх зачарованих лицарiв: «А ти, шалений, залишися!!!»

Вона i не пiдозрює, що все це - вона! Ось ця миша в борошнi, спляча красуня, синя панчiшка…

Вона не знає, що чекає на неї.

Але я ж знаю…

Нiколи i нiзащо

Ця скринька вiдмикається просто!

Вона з розряду тих жiнок, яким варто затуляти вуста… поцiлунком.

Але вона нiколи i нiзащо з цим не погодиться.

I якщо я одразу почну дiяти, прочитає менi двогодинну лекцiю про гендерний розвиток суспiльства i перемогу фемiнiзму на всiх континентах земної кулi. Посеред цiєї лекцiї я i… (дивись вище).

У неї темпераментна мова i пiдкреслено незалежний вигляд.

Як у амазонки. Як у кобили Пржевальського.

Її прiоритети в одязi - безформенний светр (вiтання «дiтям квiтiв» середини 60-х), джинси (гудбай, Америко, о-у!) - це у буднi, i… вечiрня сукня вiд Версаче на прийомi в посольствi.

Вона впевнена, що такi як я її не цiкавлять. I бiльше того - не зацiкавлять нiколи i нiзащо.

Вона взагалi обожнює повторювати цi словечка: «Я нiколи вас не покохаю», «Я нiзащо з вами не погоджусь!», «Я нiколи… не ношу спiдньої бiлизни. З принципу. Чим ми гiршi за чоловiкiв?!»

I я як азбуку Морзе мушу розшифровувати її категоричнi короткi «нiколи». I що ж я чую?

«Так, я сама. Тому що не люблю мужикiв, якi називають мене «зайкою» i не вмiють пришити ґудзик до сорочки. Я в постiйнiй боротьбi.