Першому про ці свої міркування Кнехт розповів своєму приятелеві Карло Ферромонте, до якого навідався через кілька годин після свого побачення з Магістром. Карло був тоді бібліотекарем славетної монтпортської музичної бібліотеки. Саме він і передав цю розмову в одному своєму листі.

— Наш колишній Магістр музики, — сказав Кнехт, — був і твоїм учителем, ти також дуже любив його. А тепер ти його часто бачиш? — Ні, — відповів Карло, — тобто я, звичайно, бачу його і не так уже й рідко, скажімо, коли він виходить на прогулянку, а я саме повертаюся з бібліотеки, проте розмовляти з ним мені вже не доводилось кілька місяців. Він дедалі більше усамітнюється і, мабуть, важко вже витримує товариство. Раніше він призначав, бувало, вечір для таких людей, як я, колишніх своїх репетиторів, що служать у Монтпорті, але вже з рік, як ці вечори скасовано, і всі страшенно здивувалися, коли він поїхав до Вальдцеля на ваш вступ на посаду.

— Ну добре, — мовив Кнехт, — але як ти часом бачиш його, тобі не впадають в око ніякі зміни в ньому? — О так! У нього гарний вигляд, він веселий і якось дивно променіє — ви, мабуть, це мали на увазі? Звичайно, ми всі помітили це. Він помалу занепадає на силі, але стає все веселіший. Ми звикли до цього, але вам це не могло не впасти в око.

— Його доглядач Петрус, — мовив Кнехт, — бачить його ще частіше, ніж ти, але він не звик, як ти кажеш, до цього. Він навмисне приїхав до Вальдцеля — звичайно, знайшовши переконливий привід, — щоб намовити мене відвідати старого. А якої ти думки про нього? — Про Петруса? Він дуже добрий знавець музики, але скоріше педантичної, ніж творчої натури, трохи неповороткий тугодум. Він безмежно відданий старому Магістрові музики, не пошкодував би для нього й життя. Мені здається, що служіння обожнюваному володареві й кумирові поглинає його цілком, він одержимий ним. У вас не склалося теж такого враження? — Одержимий? Так, але мені здається, що цей юнак не просто одержимий пристрастю, не просто закоханий у свого старого зчителя і молиться на нього, а одержимий і зачарований справжнім, не вигаданим феноменом, який він краще бачить чи краще відчуває, ніж ви. Я розповім тобі, як мене самого вразив цей феномен. Отже, я сьогодні прийшов до старого Магістра, якого вже не бачив півроку. Після деяких натяків його доглядача я майже нічого чи таки й нічого не сподівався від цих відвідин: я просто злякався, що наш шановний учитель може нас невдовзі покинути назавжди, і поквапився сюди, щоб хоч раз іще побачити його. Коли він упізнав і привітав мене, обличчя його засвітилося, проте він нічого не сказав, тільки вимовив моє ім’я й подав руку, і мені здалося, що й той порух, і та рука світяться, весь він, чи принаймні його очі, сиве волосся й білорожева шкіра випромінювали якесь тихе, холодне сяйво. Я сів поряд із ним, він відіслав студента самим тільки поглядом, і між нами почалася найдивовижніша розмова з усіх, у яких я будьколи брав участь. Щоправда, спершу мене бентежило й пригнічувало, навіть соромило те, що я весь час звертався до старого й про щось питав, а він відповідав мені тільки поглядом; я не міг зрозуміти, чи моя мова, мої запитання щось для нього означають, чи просто здаються йому набридливим галасом. Це мене спантеличувало, розчаровувало і стомлювало, я сам собі здавався зайвим і набридливим: хоч би що я казав Магістрові, той на все відповідав тільки усмішкою чи коротким поглядом. Навіть більше — якби ті погляди не були такими приязними й щирими, я подумав би, що старий відверто глузує з мене, з моїх розповідей і запитань, з моєї непотрібної подорожі і з моїх відвідин. Зрештою, щось таке й було в його мовчанці і в його усмішці, вони справді виражали опір і догану, але інакше, на іншому рівні й іншою мірою почуттів, ніж, скажімо, могли б виражати глузливі слова. І вже зовсім знесилівши й зазнавши цілковитої невдачі в своїх, як здавалось мені, терплячих і ввічливих спробах залучити його до розмови, я нарешті почав розуміти, що цей старий чоловік легко впорався б і не з такою, а в сто крат більшою терплячістю, наполегливістю і ввічливістю, ніж були в мене. Можливо, мої потуги тривали чверть години чи півгодини, але мені здавалося, що минуло півдня, я вже почав занепадати духом і каятися, що приїхав сюди, піддаватися втомі й невдоволенню, в роті в мене пересохло. Ось він сидить переді мною, мій шановний патрон і друг, якому я завжди, відколи пам’ятаю себе, довіряв і був відданий цілим серцем і який ніколи не лишав без відповіді жодного мого слова, сидить і слухає, як я говорю, чи, може, й не слухає, цілком сховавшись за своєю променистою усмішкою, за золотою маскою, як за оборонним валом, недосяжний, приналежний до іншого світу з іншими законами. Все, що я хотів словами передати йому від себе, з нашого світу в його світ, відскакувало від нього, як морська піна від скелі. Нарешті — я вже втратив останню надію, — він пробив чарівні мури, якими оточив себе, нарешті прийшов мені на допомогу, нарешті щось сказав! Це було все, що я почув сьогодні від нього. «Ти стомлюєш себе, Йозефе», — тихо промовив він, і в голосі його я відчув зворушливу доброту й турботу, яку й ти добре знаєш у нього. І це все. «Ти стомлюєш себе, Йозефе». Наче він довго дивився, як я тяжко пра1цюю над чимось, і надумав застерегти мене. Слова він вимовляв трохи натужно, ніби давно вже не розтуляв уст для балачки. Одночасно він поклав руку, легеньку, як пір’їна, мені на плече, пильно глянув мені у вічі і всміхнувся. Тієї миті він скорив мене. Щось від його веселої німотності, від його терплячості й спокою перейшло на мене, і раптом я серцем своїм зрозумів старого й ту зміну, яка відбувалася в ньому: він пішов від людей у німоту, від слів — у музику, від думок — до згоди з самим собою. Я збагнув, що мені судилося тут побачити, збагнув цю усмішку, збагнув, чому він весь світився: то був взірець людини, святий, що дав мені годину побути в своєму сяйві, а я, недолугий, хотів його залучити до розмови, ставив йому нікчемні запитання. Хвалити бога, прозріння прийшло не надто пізно. Він міг би відіслати мене й тим самим назавжди відвернутися від мене. І я б тоді не пережив найдивовижнішого й найкращого з усього, що мені траплялося будьколи переживати.

— Отже, — задумливо мовив Ферромонте, — ви побачили в нашому колишньому Магістрові ніби святого. Добре, що я почув це саме від вас. Признаюся, що якби мені розповів про це хтось інший, я поставився б до його слів дуже й дуже недовірливо. Я, щиро казати, не вельми полюбляю містику, а як історик і теоретик музики педантично додержуюсь чітких категорій. Оскільки ж наша Касталія — не християнська конгрегація і не індійський чи даосійський монастир, то й залучати когось із нас до сонму святих, тобто до якоїсь чисто релігійної категорії, здається мені, просто недоречно, і якби я почув про цю канонізацію не від тебе — вибачте, не від вас, domine, — а від когось іншого, то полаяв би його за такі дивні химери. Але мені здається, що ви навряд чи збираєтесь порушувати справу про канонізацію шановного Магістра, та й у нашому Ордені не знайдеться інституції, що могла б виконати цю процедуру. Ні, не перебивайте мене, я зовсім не жартую. Ви розповіли мені про своє переживання, і я повинен признатися, що мене ваша розповідь трохи приголомшила, бо хоч я та мої монтпортські колеги й не зовсім недобачили змальованого вами феномена, проте не звернули на нього особливої уваги, просто взяли його до відома. І я думаю: в чому ж причина моєї помилки і моєї байдужості? Звичайно, те, що зміна в старому Магістрі зразу впала вам у вічі й стала для вас сенсацією, а я її ледве помітив, можна пояснити ось чим; ця зміна постала перед вами несподівано, в готовому вигляді, а переді мною відбувалася поступово, з дня на день. Той старий Магістр, якого ви бачили багато місяців тому, і той, якого побачили сьогодні, дуже відрізняються один від одного, але ми, його сусіди, майже не помічали змін у ньому, що відбувалися від зустрічі до зустрічі. Проте визнаю, що це пояснення не задовольняє мене. Перед очима в нас сталося ніби якесь чудо, і хай навіть воно відбувалося тихо й повільно, все ж таки, якби ми були об’єктивними, воно мало б дужче вразити нас, ніж вразило насправді. І тут я приходжу до причини своєї байдужості: я був зовсім не об’єктивний. Я не помітив феномена тому, що не хотів його помітити. Я помітив, як і всі, що наш Превелебний стає дедалі замкнутіший і мовчазніший, але водночас зростає і його доброзичливість, чимраз дужче, якось не поземному променіє його обличчя, коли він під час зустрічі киває головою у відповідь на моє вітання. Все це я, певна річ, помічав, як і будьхто в Монтпорті. Але я не хотів побачити за цим щось більше, і не тому, що мало шанував старого Магістра, а трохи через свою неприязнь до того особливого обожнювання, до того культу, який ми спостерігаємо в студента Петруса. Ось що я остаточно з’ясував для себе, поки слухав вашу розповідь.

— Таким кружним шляхом ти з’ясував свою неприязнь до бідолашного Петруса! — засміявся Кнехт. — То що ж виходить? Я теж містик і фанатик? Теж віддаюся забороненому культові святих? Чи ти визнаєш за мною те, чого не визнаєш за студентом, а саме: що я щось побачив і пережив, не химеру й фантазію, а щось реальне, дійсне? — Звичайно, я визнаю це за вами, — повільно, задумливо мовив Карло, — ніхто не сумніватиметься щодо вашого переживання й щодо краси чи погідного настрою старого Магістра, який здатен обдаровувати всіх такою неймовірно гарною усмішкою. Мене тільки ось що турбує: що нам робити з цим феноменом, як його назвати і як пояснити? Я говорю, наче вчитель у школі, але ми, касталійці, і є шкільні вчителі, і коли я намагаюсь якось класифікувати ваше і наше переживання, знайти йому назву, то не тому, що хочу абстрагуванням і узагальненням позбавити його реальності й краси, а тому, що волів би якнайточніше і якнайпевніше зафіксувати його, закріпити в дійсності. Коли я десь у дорозі чую, як селянин чи дитина наспівують якусь не відому мені мелодію, то для мене це також переживання, і якщо я потім пробую якнайшвидше і якнайточніше записати ту мелодію нотами, то це спроба не позбутись свого переживання, а звеличити й увічнити його.

Кнехт приязно кивнув йому головою.

— Шкода, Карло, — сказав він, — що ми тепер так рідко бачимося. Не всі друзі юнацьких років витримують іспит часу. Я прийшов розповісти тобі про старого Магістра тому, що ти тут єдиний, чия думка й тепле слово щось для мене важать. Ти вже тепер сам вирішуй, як поставитися до моєї розповіді і як назвати просвітлий стан нашого Магістра. Я був би радий, якби ти колись навідав його й трохи побув у його сяйві. Хай навіть його стан благодаті, праведності, старечої мудрості, блаженства чи як ми ще захочемо його назвати, належить до релігійних категорій, та хоч ми, касталійці, й не маємо своєї віри і церкви, все ж таки благочестя нам не чуже, якраз старий Магістр музики завжди був дуже благочестивою людиною. І оскільки в багатьох релігіях існують перекази про людей, на яких зійшла благодать, про праведних, просвітлених, оточених ореолом святості, то чому б і нашому касталійському благочестю не зацвісти колись таким цвітом? Уже пізно, мені час іти відпочивати, завтра вдосвіта я їду. Але я хоч коротко хочу розповісти тобі до кінця свою історію. Отже, після того, як він сказав: «Ти стомлюєш себе, Йозефе», мені нарешті вдалося відмовитись від своїх потуг розпочати розмову, я не тільки замовк, але й відвернув свою волю від фальшивої мети — з допомогою слова зазирнути в душу старого мовчуна, та ще й мати з цього якусь користь. І від тієї миті, коли я зрікся свого бажання й цілком поклався на старого, все пішло наче саме собою. Ти зможеш потім замінити мої вислови будьякими іншими, але тепер вислухай мене, навіть якщо тобі здається, що я висловлююсь неточно чи плутаю категорії. Я пробув у старого годину чи півтори й не можу тобі сказати, що між нами відбувалося, принаймні не було мовлено жодного слова. Я тільки відчув, після того як мій опір був зломлений, що він прийняв мене у свій спокій і в своє сяйво, нас оточили ясність і дивовижна тиша. Свідомо я не вдавався до медитації, але наша мовчазна бесіда була трохи схожа на вдалу медитацію, що робить людину щасливою, на медитацію, темою якої було життя старого Магістра. Я дивився на нього і бачив весь той шлях, який він пройшов від того дня, коли вперше зустрів мене, ще хлопчика, аж до теперішньої години. То було життя, сповнене самовідданої праці, але вільне від примусу, вільне від шанолюбства й осяяне музикою. І розвивалося воно так, наче, ставши музикантом і Магістром музики, він вибрав музику як один із шляхів до найвищої мети людства, до внутрішньої волі, до чистоти, досконалості, і ніби відтоді він нічого іншого й не робив, а тільки давав музиці все більше проникати в себе, перетворювати й очищувати себе, геть усього — від вправних, розумних пальців чембаліста й багатющої, незрівнянної пам’яті музиканта до всіх частин і органів тіла й душі, до пульсу й дихання, до снів і марень, аж поки нарешті став лише символом чи, швидше, формою вияву, персоніфікацією музики. В усякому разі, я сприймав те, що випромінювалось від старого чи, як ритмічний подих, хвилями йшло від нього до мене й назад, тільки як музику, як езотеричну музику, що стала зовсім нематеріальною, що приймала кожного, хто вступав у її чарівне коло, як багатоголоса пісня приймає в себе новий голос. Мабуть, немузикантові ця благодать відкрилася б у інших образах — астроном, можливо, побачив би себе у вигляді Місяця, що обертається навколо Землі, або філолог почув би, як до нього озивається хтось всеосяжною магічною мовою. Ну та годі, я прощаюся. Для мене ця зустріч була радісною, Карло.

Ми спинилися на цьому епізоді трохи докладніше, бо Магістр музики посідав неабияке місце в житті і в серці Кнехта; а ще нас звабила на це та обставина, що розмова Кнехта з Ферромонте збереглася у власноручному записі цього останнього, в одному з його листів. Це, безперечно, найраніша й найвірогідніше звістка про «осяяння» колишнього Магістра музики, пізніше на цю тему з’явилося багато різних легенд і тлумачень.

Щорічна Гра, і досі відома й часто згадувана під назвою «Китайська садиба», винагородила Кнехта і його друга за їхню працю й підтвердила, що Касталія і Виховна Колегія добре зробили, призначивши Кнехта на найвищу посаду. Вальдцель, Селище Гри й еліта знов пережили радість справжнього врочистого, на диво вдалого свята, навіть більше: давно вже щорічна Гра не була такою подією, як цього разу, коли наймолодший з Магістрів, навколо якого точилося стільки розмов, уперше мав показатися перед усією громадою й витримати іспит і коли, крім того, Вальдцель мав надолужити втрати й невдачі, яких він зазнав торік. Цього разу ніхто не лежав хворий, і святкову церемонію очолював не зляканий, пригнічений заступник, оточений крижаною неприязню і недовір’ям настороженої еліти й чесно, але без запалу підтримуваний знер1вованими службовцями Селища Гри. Мовчазний і неприступний, справжній первосвященик, одягнений у біле з золотом, головна фігура на святковій шахівниці символів, Магістр урочисто виконував свій і свого друга твір; випромінюючи спокій, силу й гідність, недосяжний для буденного звертання, він з’явився у святковій залі серед гурту своїх помічників І почав ритуальними жестами відкривати дію за дією своєї Гри, гарно виписуючи блискучим золотим грифелем знак за знаком на маленькій табличці перед собою, і ті знаки, тайнопис Гри, зразу ж з’являлися в сто крат збільшені на величезній дошці, прибитій на задній стіні зали, й тисячі голосів пошепки повторювали їх, оповісники голосно вигукували, телеграф передавав їх по цілій країні й по цілому світі, і коли наприкінці першої дії Магістр накреслив на табличці підсумкову формулу, а потім, не міняючи своєї величної, чудової постави, дав вказівки до медитації, відклав грифель і сів, продемонструвавши найкращу позу для самозаглиблення, то не тільки в залі, в Селищі Гри і в Касталії, але й за її межами, в багатьох країнах світу прихильники Гри в бісер побожно посідали для тієї самої медитації і не рухалися доти, дока Магістр знов підвівся. Абстрактний і начебто позачасовий світ Гри був досить гнучкий, щоб у сотнях нюансів відгукуватися на голос, темперамент, вдачу й напрям думок особистості, а особистість досить видатною і розумною, щоб не вважати свої знахідки важливішими за недоторканну автономність Гри; помічники й партнери, вся еліта корилися, як вимуштрувані солдати, а проте здавалося, наче кожен із них, навіть якщо він тільки кланявся разом з усіма чи допомагав запинати завісу навколо заглибленого в медитацію Магістра, виконував свою власну, породжену власним натхненням Гру. А з натовпу, з людського моря, що заповнило не лише залу, але й цілий Вальдцель, з глибини тисяч душ, які слідом за Магістром здійснювали фантастичносвященний похід по безкраїх, багатовимірних просторах ідей і понять Гри, пролунав особливий акорд свята, глибокий, тремтливий, басовий дзвін, який для наймолодших членів громади лишається найкращим і чи не єдиним переживанням на світі, але й у досвідчених віртуозів Гри і критиків з еліти, у службовців Селища, що допомагають Магістрові, і навіть у самого Магістра викликає святобливий трепет.

То було величне свято, навіть посланці з зовнішнього світу відчули й визнали його красу, а чимало новачків у ці дні назавжди стали палкими прихильниками Гри. Дивно тільки прозвучали слова Йозефа Кнехта, якими він після закінчення десятиденного свята у розмові з Тегуляріусом підсумував свої враження.

— Ми можемо бути задоволені, — сказав він. — Так, Касталія і Гра чудові, майже досконалі. От тільки чи не занадто вони бездоганні, не занадто гарні, — вони такі гарні, що на них майже неможливо дивитися без страху за їхню долю. Не хочеться думати про те, що вони, як і все на світі, колись мають загинути. Але думати про це треба.

Ці слова, що дійшли до нас, змушують біографа наблизитись до найдражливішої і найтаємничішої частини свого завдання, яку він залюбки відклав би ще на певний час, щоб спершу спокійно і з приємністю, дозволеною тому, хто розповідає про ясні й однозначні явища, довести до кіпця повість про успіхи Кнехта, про його зразкове урядування й про осяйну вершину його життя. Проте нам здається, що якби ми не розпізнали й не виявили роздвоєння й полярності в душі і в житті шановного Магістра вже на тій стадії, коли їх не помічав ще ніхто, крім Тегуляріуса, то це був би прикрий недогляд, негідний теми нашої розповіді. Ми навіть вбачаємо своє завдання в тому, щоб уже тепер узяти до уваги й ствердити це протиріччя чи, краще сказати, цю завжди відчутну полярність у душі Кнехта саме як основну, найхарактернішу рису його вдачі. Звичайно, для автора, який вважав би, що життєпис касталійського Магістра можна творити тільки в дусі житія святих ad majorem gloriam Castaliae, [50] було б зовсім не важко написати повість про перебування Йозефа Кнехта на посаді Магістра, за винятком лише останніх хвилин, у вигляді суцільного переліку заслуг, досягнень і успіхів. Історикові, який дотримується тільки документованих фактів, могло б здатися, що життя й урядування жодного Магістра Гри, рахуючи й Людвіга Вассермалера з найщасливішої для Гри і для Вальдцеля доби, не було таким бездоганним, не заслуговувало такої високої хвали, як життя й урядування Магістра Кнехта. А все ж таки це урядування мало незвичайний, сенсаційний, на погляд багатьох критиків навіть скандальний кінець, і кінець той не був несподіванкою чи нещасливим випадком, а логічно випливав з усіх його попередніх думок і вчинків, і в наше завдання входить показати, що він анітрохи не суперечить блискучим, гідним подиву досягненням і успіхам Превелебного. Кнехт був великим керманичем, який з честю носив своє високе звання, бездоганним Магістром Гри в бісер. Проте він, служачи Касталії, бачив і відчував, що її велич, її розквіт перебуває під загрозою і дедалі меншає, він жив у ній не бездумно і безтурботно, як переважна більшість його земляківкасталійців, а знав про її початок і подальшу долю, сприймав її як історичну категорію, підвладну часові, підточувану й розхитувану його невблаганною силою. Ця здатність до живого відчуття історичного процесу і це розуміння своєї власної діяльності і своєї особи як клітинки в потоці становлення й перетворення, що її той потік несе з собою і водночас вбирає в себе частку її праці, визріли в ньому й дійшли до його свідомості завдяки історичним студіям і під впливом великого отця Якоба, але перший проблиск, зародок такого розуміння з’явився в його душі багато раніше, і той, для кого особистість Йозефа Кнехта стала справді живою, хто збагнув своєрідність і сенс його життя, легко виявить у ньому цей проблиск чи зародок.