Звичайно, вальдцельський Магістр не мав ніякого стосунку до монтпортського студента музики, не відповідав за нього і, безперечно, не відчував ніякої потреби втручатися в монтпортські справи й додавати собі клопоту. Але бідолашний Петрус, якого довелося забирати силоміць із флігеля, ніяк не заспокоювався, він так затявся в своєму горі, так відокремився від навколишнього життя, що на нього вже не можна було накладати звичайних стягнень, як за порушення дисципліни, а оскільки його начальники знали, що Магістр Гри в бісер ставився до нього прихильно, з канцелярії Магістра музики до Кнехта надійшов лист з проханням якось порадити й допомогти. До непокірного юнака тим часом ставились як до недужого й тримали під наглядом в окремій кімнаті у відділенні для хворих. Кнехт не дуже хотів братися до цієї обтяжливої справи, але, трохи подумавши, вирішив спробувати й негайно ж узявся свою спробу виконувати. Він запропонував, щоб Петруса прислали до нього, але з тією умовою, що до юнака ставитимуться як до цілким здорової людини й відпустять у дорогу самого; до листа він додав коротку, привітну записку, адресовану Петрусові, в якій просив його, коли в Монтпорті без нього можуть обійтися, ненадовго завітати до Вальдцеля, натякнувши, що сподівається отримати від нього деякі відомості про останні дні старого Магістра музики. Монтпортський лікар, трохи повагавшись, погодився відпустити Петруса, йому передали запрошення Магістра Гри, і, як і передбачав Кнехт, юнак сам зрозумів, що йому після всіх його злигоднів найкраще і найкорисніше буде якомога швидше залишити те місце, де його спіткало горе; він зразу ж погодився їхати, вперше не відмовився від справжнього сніданку, дістав проїзне свідоцтва й вирушив у дорогу. До Вальдцеля він прибув у непоганому стані, і його поселили серед гостей Архіву. Кнехт дав вказівку, щоб ніхто не звертав уваги на його пригніченість і знервованість. Ставилися до нього там не як до покараного, чи хворого, чи ще якось вибитого з колії, а як до звичайної людини, а він був не такий хворий, щоб не оцінити цю приємну атмосферу й не скористатися даною йому можливістю повернутися до нормального життя. Щоправда, за кілька тижнів свого перебування у Вальдцелі він ще встиг набриднути Магістрові, який, удаючи, що потребує його праці і весь час контролює її, доручив йому записати останні музичні вправи й лекції свого вчителя і одночасно звелів давати йому в Архіві невеликі, другорядні завдання; його просили, якщо він має час, трохи попрацювати там, бо, мовляв, в Архіві саме набралося багато роботи, а людей не вистачає. Одне слово, заблуканого вернули на правильний шлях; лише після того, як він заспокоївся й почав виявляти очевидне бажання слухатися, Кнехт узявся провадити з ним коротенькі бесіди, щоб примусити його остаточно відмовитися від божевільної думки, що фетишизація померлого — свята й допустима в Касталії справа. А що Петрус усе ж таки не міг побороти свого страху перед поверненням до Монтпорта, йому запропонували, коли він начебто зовсім одужав, посаду помічника вчителя музики в одній із нижчих шкіл еліти, де він поводився цілком пристойно.

Можна було б навести ще чимало прикладів успішної діяльності Кнехта як вихователя і зцілителя душ, перерахувати багатьох студентів, яких він лагідною силою своєї особистості привернув до життя в щиро касталійському дусі, так само як колись його самого привернув Магістр музики. Всі ці приклади свідчать не про суперечливу натуру Магістра Гри, а про його здоров’я й рівновагу. Нам тільки здається, що ласкава турбота Превелебного про людей з хисткою, вразливою вдачею, як Пет1рус або Тегуляріус, говорить про його особливу пильність і чутливість до таких захворювань серед касталійців чи, вірніше, до їхньої схильності піддаватися таким захворюванням, про постійну увагу — вона ніколи не пригасала в нього від перших хвилин «пробудження» — до суперечностей і небезпек, закладених у самому касталійському житті. Він був надто розумний і мужній, щоб з легковажності чи задля спокою заплющувати очі на ці небезпеки, як мало не всі наші співгромадяни, і, мабуть, ніколи не додержувався тактики більшості членів Виховної Колегії, що знали про ці небезпеки, але поводилися так, наче їх не існувало, навмисне їх не помічали. Кнехт бачив і розумів їх, чи принаймні деякі з них, а оскільки він добре знав ранню історію Касталії, то дивився на життя серед цих небезпек як на боротьбу, визнавав і любив це життя таким, як воно є, коли стільки касталійців сприймали свою громаду і своє життя тільки як ідилію. Із творів отця Якоба про бенедиктинський орден, він склав собі уявлення, що Орден — це бойова співдружність, а благочестя — войовнича твердість.

— Не можна, — сказав він колись, — жити благородним, достойним життям, не знаючи про дияволів і демонів і не воюючи ненастанно з ними.

Відверті дружні стосунки між людьми, що стоять на найвищих щаблях ієрархії, трапляються в нас дуже рідко, тож ми не дивуємося, що Кнехт у перші роки свого перебування на посаді не дружив ні з ким із своїх колег. Він відчував велику симпатію до філологакласика із Койпергайма й глибоку повагу до керівництва Ордену, але в цій сфері все особисте й приватне було до такої міри виключене й об’єктивізоване, що навряд чи за межами спільної праці могла існувати справжня близькість і дружба. А проте йому ще випало спізнати і її.

Ми не маємо доступу до таємного архіву Виховної Колегії; про поведінку й діяльність Кнехта на її засіданнях і під час головування ми знаємо тільки те, що можна виснувати з його принагідних висловлювань перед товаришами. Складається таке враження, що в перші роки перебування на посаді Магістра він не те щоб завжди мовчав на засіданнях, але рідко виступав з промовами, хіба що сам був ініціатором засідання або вносив якусь пропозицію. Твердо доведено лише одне: що він надзвичайно швидко засвоїв традиційний тон поведінки, який панує на самій верхівці нашої ієрархії, і вишукано, з багатою фантазією, ніби граючись, користувався ним. Як відомо, верхівка нашої ієрархії, Магістри й члени керівництва Ордену, не тільки ні на крок не відступають від узвичаєного церемонного стилю, але серед них ще й існує, не можемо сказати відколи, тенденція, чи таємна вказівка, чи правило: чим більша різниця в думках і чим важливіші спірні питання, тим суворіше, педантичніше дотримуватися бездоганної, витонченої ввічливості. Мабуть, ця віддавна засвоєна ввічливість, поряд з іншими своїми функціями, має ще й функцію захисного засобу, і чи не в першу чергу саме її: гранично ввічливий тон не тільки стримує тих, хто сперечається, від надмірного запалу й допомагає їм зберегти цілковиту самовладу, але й, крім того, захищає гідність самого Ордену й Виховної Колегії, вбирає їх у мантію церемоніалу і в шати чемності, отже, це мистецтво казати компліменти, з якого часто сміються студенти, має, очевидно, свій глибокий сенс.

Особливо дивував усіх цим мистецтвом попередник Кнехта, Магістр Томас фон дер Траве. Кнехта не можна назвати його справжнім послідовником у цьому, а тим більше його наслідувачем, він, швидше, був учнем китайців, його ввічливість була не така витончена й просякнута іронією. Але й він серед колег мав славу неперевершеного в своїй ввічливості Магістра.

Ми дійшли в своїй розповіді до того місця, де всю увагу маємо звернути на зміни, які сталися в житті Магістра протягом останніх років і через які він кинув свою посаду й Провінцію, переступив у іншу життєву сферу й зустрів там свій кінець. Хоч він до самого від’їзду з Вальдцеля ревно і бездоганно виконував свої обов’язки і до останніх днів тішився любов’ю і довір’ям своїх учнів та колег, ми не будемо далі змальовувати його діяльність на посаді Магістра, бо бачимо, що він у глибині душі відчував себе стомленим цією посадою і вже спрямував свої думки до іншої мети. Він переріс коло тих можливостей, які давала його активній натурі посада, і досяг межі, на якій великі таланти сходять із стежки традицій та покірного підпорядкування і, довіряючи найвищій, безіменній владі, ступають на новий шлях, ніким ще не прокладений і не вторований.

Коли Кнехт усвідомив це, то почав уважно, тверезо оцінювати своє становище й можливості змінити його. В надзвичайно молодому віці він досяг таких вершин, про які обдарований і шанолюбний касталієць міг тільки мріяти як про велику честь, і досяг їх не завдяки своєму шанолюбству чи якимось зусиллям, а нічого не прагнучи, ні до кого не пристосовуючись, майже проти своєї волі, бо йому самому більше хотілося б жити непомітним, незалежним, необтяженим ніякими обов’язками життям ученого. Він не однаково цінував великі блага й права, що випали на його долю разом з високим званням, а деякі відзнаки й повноваження, здається, дуже швидко майже набридли йому. Особливо обтяжливою завжди здавалася йому праця у Виховній Колегії, для якої потрібні були вміння адміністратора й хист дипломата, а проте це не заважало йому дуже сумлінно її виконувати. І навіть його найперше і найхарактерніше завдання, яке мав виконувати тільки він і більше ніхто — плекання й добір досконалих гравців у бісер, — хоч інколи воно давало йому велику радість і хоч ті обранці дуже пишалися своїм Магістром, помалу ставало для нього більше тягарем, ніж задоволенням. Посправжньому його тішили тільки навчання й виховання, при чому він на своєму досвіді переконався, що й радість, і успіх були тим більші, чим молодші були його учні, тому він сприймав як велику втрату для себе, як жертву те, що посада зобов’язувала його мати справу не з дітьми й підлітками, а з юнаками й дорослими. Були ще й інші міркування, спостереження й здогади, набуті за довгі роки служби, що спонукали його критично глянути на свою діяльність і на деякі явища вальдцельського життя; він відчув, що перебування на посаді Магістра дуже гальмує розвиток його найкращих здібностей, які могли б дати багаті плоди. Деякі з цих міркувань і спостережень відомі кожному з нас, а про деякі ми мо1жемо тільки здогадуватись. Питання про те, чи Магістр Кнехт справді мав рацію, прагнучи звільнитися від тягаря служби, бажаючи присвятити себе не такій поважній, зате дійовішій праці, і критикуючи касталійські звичаї, чи його треба вважати подвижником і сміливим борцем, чи якимось заколотником або навіть дезертиром, — цього питання ми теж не будемо чіпати, навколо нього точилося вже більше, ніж треба, дискусій; суперечка про це на довгий час поділила Вальдцель, та й усю Провінцію, на два табори і не затихла остаточно ще й досі. Хоч ми визнаємо себе вдячними шанувальниками великого Магістра, а все ж не будемо говорити, що самі про це думаємо; адже висловлені в цій суперечці міркування й висновки про життя та особу Йозефа Кнехта ще далеко не узагальнені. Ми б не хотіли ані висловлювати своїх думок, ані навертати когось у свою віру, хотіли б тільки якомога правдивіше розповісти історію кінця нашого шановного Магістра. Це, власне, навіть не зовсім історія, ми скоріше назвали б її легендою, звітом, складеним на основі правдивих звісток і просто чуток у такому вигляді, як вони, випливаючи з чистих і каламутних джерел, кружляють серед нас, молодших касталійців.

Саме в той час, коли Йозеф Кнехт почав уже шукати в думках шляху на волю, він несподівано побачив колись такого близького, а тепер майже забутого товариша із своїх далеких шкільних років Плініо Десиньйорі. Цей колишній вільний слухач, нащадок давнього, заслуженого перед Касталією роду, впливовий політик і публіцист, депутат парламенту, одного дня раптом з’явився до Колегії в службових справах. Як кожні два роки, саме була наново обрана урядова комісія для перевірки касталійського бюджету, і Десиньйорі став одним із її членів. Коли він уперше виступив у цій ролі на засіданні керівництва Ордену в Гірсланді, Магістр Гри в бісер теж був там; зустріч справила на Кнехта велике враження й не лишилася без наслідків, ми дещо знаємо про це від Тегуляріуса, а також від самого Десиньйорі, який у той період свого життя, не зовсім зрозумілий для нас, знов став товаришем і навіть повірником Кнехта. Вони зустрілися після довгого забуття, що тривало цілі десятиріччя, тоді, коли доповідач, як завжди, відрекомендував Магістрам членів новоутвореної комісії. Почувши прізвище Десиньйорі, наш Магістр був вражений і навіть присоромлений: він не впізнав з першого погляду товариша своєї молодості, якого не бачив стільки років. Знехтувавши офіційною формою вітання, він приязно подав руку Десиньйорі й пильно глянув йому в обличчя, дошукуючись, що ж так змінилося в його давньому товаришеві, через що він його не впізнав. Під час засідання він також часто звертав погляд на це обличчя, колись таке знайоме. До речі, Десиньйорі казав йому «ви» й називав Превелебним, і Кнехтові довелося двічі просити його, поки той нарешті зважився знов перейти на «ти» й звертатися до нього, як колись, на ім’я.

Кнехт знав Плініо запальним, веселим, товариським, чарівним хлопцем, добрим учнем і водночас світським юнаком, який відчував свою перевагу над далекими від життя касталійцями й часом бавився. тим, що викликав їх на суперечку. Мабуть, у ньому було трохи марнославства, але вдачу він мав щиру, не дріб’язкову, і більшості своїх одноліт1ків здавався цікавим, привабливим і симпатичним, а декого навіть засліплював своєю вродою, впевненістю і ароматом чогось невідомого, що завжди оточував його як вільного слухача й людину з іншого світу. Через кілька років, наприкінці своєї студентської пори, Кнехт побачив його ще раз, і йому здалося, що Плініо став банальнішим, грубішим і цілком втратив свій колишній чар, одне слово, давній товариш розчарував його. Вони розлучилися збентежено й холодно. Тепер Десиньйорі знов з’явився зовсім іншим. Перш за все він уже попрощався з молодістю, цілком утратив чи пригасив у собі жвавість, потяг до спілкування з людьми, суперечок і обміну думками, не мав тієї дійової, наступальної, товариської вдачі, що раніше. Те, що він під час зустрічі з своїм колишнім товаришем не захотів звернути на себе його уваги й не привітався перший, а коли його відрекомендували Магістрові, не сказав йому «ти» й погодився на це дуже неохоче, аж після лагідного, але наполегливого прохання Кнехта кинути церемонії, вся його поведінка, погляд, манера розмовляти, риск обличчя й жести свідчили, що на зміну давньому запалові, відвертості й натхненню прийшли стриманість і пригніченість, пасивність і намагання вберегти себе від зайвого хвилювання, якесь нервове прагнення замкнутися в собі, а може, просто втома. Юнацький чар також згас і розвіявся, але разом з ним зникли й ознаки поверхової, надто нав’язливої світськості. Весь він, а особливо його обличчя мали на собі сліди страждання, що зсушило його, проте водночас і якось облагородило. І поки Магістр стежив за переговорами, якась частка його уваги весь час була звернена на це обличчя, він не переставав, розмірковувати, яке ж страждання могло так опанувати цього жвавого, гарного, життєрадісного чоловіка й залишити на ньому такий слід. То було, видно, якесь не тутешнє, не відоме йому страждання, і чим більше Кнехт дошукувався подумки його причини, тим більшу симпатію і жаль відчував до страдника, і до цього жалю, до цієї симпатії домішувалося почуття, що він чимось завинив перед товаришем своєї молодості й повинен якось допомогти йому. Він робив різні припущення щодо можливих причин смутку Плініо й зразу ж відкидав їх, а потім подумав: страждання на цьому обличчі не породжене низькими пристрастями, це високе страждання, і, можливо, трагічне, і вираз у Плініо такий, якого не буває в касталійця. Кнехт згадав, що вже бачив такий вираз на обличчях у світських людей, некасталійців, але жодного разу він не був такий промовистий і привабливий, як у Плініо. Траплялося йому бачити такий вираз і на портретах людей минулого, вчених або митців, — їхні обличчя сповивала зворушлива, чи то хвороблива, чи то фатальна тінь смутку, самоти і безпорадності. Магістр, що мав тонке мистецьке чуття До таємниць виразу й інтуїцію вихователя до особливостей людської вдачі, давно вже набув певного досвіду з фізіогноміки, якому, не перетворюючи його в систему, інстинктивно довіряв; він, наприклад, розрізняв специфічно касталійський і специфічно світський сміх, усмішку й веселість і так само специфічно світські страждання й смуток. І ось цей світський смуток проступав тепер, здавалося, на обличчі Десиньйорі, та Ще й так промовисто, яскраво, наче це обличчя покликане було стати втіленням багатьох облич, зробити видимими потаємні страждання й недуги багатьох людей. Це обличчя стурбувало й зворушило Кнехта. Йому здалося знаменним не тільки те, що світ прислав сюди його втраченого товариша і що вони з Плініо, як колись у своїх учнівських словесних двобоях, тепер уже посправжньому гідно представляли один — світ, а другий — Орден; ще важливішим, символічним здалося йому те, що в особі цього самітного зажуреного чоловіка світ цього разу прислав до Касталії не свій сміх, не свою життєрадісність, не радісне усвідомлення своєї влади, не грубість, а своє горе, своє страждання. Це збудило в ньому нові думки, і він перестав ганити Десиньйорі за те, що той швидше уникав його, аніж шукав із ним зустрічей, і тільки поволі, немов долаючи важкі перепони, здався й відкрив своє серце. До речі, — і це Кнехтові, звичайно, стало в пригоді, — його шкільний товариш, сам вихованець Касталії, був не прискіпливим, роздратованим чи й зовсім недоброзичливим членом важливої для Касталії комісії, які часом траплялися в її складі, а належав до шанувальників Ордену й доброчинців Провінції, що міг зробити їм чимало послуг. Щоправда, від участі в Грі він уже давно відмовився.