Якщо людина в один із найкращих днів у своєму житті, наприкінці своєї першої святкової Гри, після надзвичайно вдалої, переконливої маніфестації касталійського духу, сказала: «Не хочеться думати про те, що Касталія і Гра в бісер колись мають загинути, але думати про це треба», — то вона вже давно, ще не бувши втаємниченою в історію, відчувала себе приналежною до всесвіту, знала про минущість усього, що колись виникло, про сумнівність усього створеного людським духом. Вернімося до дитячих і шкільних років Кнехта, і ми натрапимо на звістку про те, що він дуже журився й хвилювався кожного разу, коли з Ешгольца зникав котрийсь із його шкільних товаришів, який розчаровував учителів і якого переводили з еліти назад у звичайну школу. Як відомо, жоден з тих виключених учнів не був особистим приятелем молодого Кнехта; не втрата приятеля, не виключення і зникнення якоїсь певної особи хвилювали й пригнічували його, сповнювали боязкою тугою. Тужив він, швидше, через те, що такі події трохи розхитували його дитячу віру в міцність касталійського ладу і в досконалість Касталії. Сам він із святобливою повагою сприймав своє покликання, і той факт, що були хлопці, яким випала велика ласка, велике щастя потрапити в школу еліти Педагогічної Провінції і які легковажно знехтували й відкинули ту ласку, вражав його, ставав для нього свідченням могутності некасталійського світу. Можливо також — доказів цьому ми не маємо, — що такі випадки породжували в серці хлопця перші сумніви в непомильності Верховної Колегії, в яку він досі свято вірив, бо та Колегія подеколи брала до Касталії і таких учнів, яких потім мусила відсилати назад. Байдуже, чи, крім усього, зародженню критичного ставлення до авторитетів сприяла ще й ця думка, але кожен випадок, коли якийсь учень еліти робив хибний крок і його відсилали назад, Кнехт сприймав не тільки як нещастя, а й як ганьбу, як бридку пляму, що всім впадала в око, бо саме існування її було докором і за неї відповідала вся Касталія. Звідси, здається нам, і походило почуття пригніченості й розгубленості, яке опановувало учня Кнехта в таких випадках. Десь там, за межами Провінції, існував світ, людське життя, яке суперечило Касталії та її законам, не вкладалося в тутешні уявлення й розрахунки, світ, який не можна було приборкати й удосконалити. І, звичайно, Кнехт відчував, що той світ існує і в його власному серці. І в нього також були нахили, фантазії і бажання, що суперечили законам, яким він мав коритися, потяги, які йому вдалося подолати в собі тільки поступово, великим зусиллям волі. Отже, в деяких школярів ці нахили могли набрати такої сили, що ті, незважаючи на всі попередження й кари, піддавалися їм і, вилучені з елітарного касталійського світу, поверталися в той інший світ, де панують не дисципліна й дух, а природні інстинкти, у світ, який тим, хто плекає касталійські ідеали, здається то страшним пеклом, то знадливим місцем ігор та розваг. У свідомості багатьох поколінь уявлення про гріх замолоду складалося саме в цій касталійській формі. А через багато років, уже дорослим, захопившись історією, Кнехт остаточно збагнув, що історія не може виникнути без субстанції і динаміки цього гріховного світу, світу егоїзму й інстинктів, і що навіть таку досконалу формацію, як Орден, породив цей каламутний потік і колись знов її поглине. Отже, в основі всіх великих хвилювань, прагнень і струсів у житті Кнехта лежала проблема Касталії, і вона ніколи не була для нього тільки абстрактною — ніщо так глибоко не зачіпало його душі, як ця проблема, він почував себе відповідальним за долю Касталії. Він належав до тих людей, які можуть захворіти, занидіти й померти, побачивши, що улюблена, свята для них ідея, улюблена батьківщина чи громада хиріють і занепадають.

Поведімо далі нитку нашої розповіді й вернімося до перших місяців перебування Кнехта у Вальдцелі, до його останніх шкільних років і його знаменної зустрічі з вільним слухачем Десиньйорі, яку ми свого часу докладно змалювали. Та зустріч палкого захисника касталійських ідеалів з мирянином Плініо стала для першого з них не тільки великим переживанням, яке довго ще озивалося в його душі, але й важливою символічною подією. Бо саме тоді учневі Кнехту накинули дуже відповідальну й дуже тяжку роль, яка дісталась йому начебто випадково, але так відповідала його натурі, що далі він уже ціле своє життя робив одне: раз по раз повертався до цієї ролі й дедалі краще вживався в неї. То була роль захисника й представника Педагогічної Провінції, яку йому років через десять знов довелося грати перед отцем Якобом і яку він потім як Магістр Гри в бісер грав до кінця свого перебування на посаді, — роль захисника й представника Ордену та його законів. Але він завжди був готовий у душі, завжди прагнув учитися в супротивника, сприяти не глухій ізоляції Касталії, відмежовуванню її від зовнішнього світу, а живому взаємозв’язку й дискусії з ним. Якщо духовне й ораторське змагання з Десиньйорі було ще почасти грою, то пізніше, коли йому довелося ставати на словесний двобій з таким визначним супротивником і другом водночас, як отець Якоб, змагання це набуло для нього великої ваги, і обидва рази він упорався зі своєю роллю, і впорався добре, багато чого навчився в тому діалозі, але й давав не менше, ніж брав, і хоч в обох випадках не переміг своїх супротивників — він з самого початку не ставив перед собою такої мети, — але домігся почесного визнання і своєї особи, і тих принципів та ідеалів, які боронив. Якби навіть диспути з ученим бенедиктинцем і не привели до практичних наслідків — до заснування напівофіційного представництва Касталії при святому престолі, — вони однаково мали б більше значенню, ніж здавалося багатьом касталійцям. Завдяки дружньому змаганню з Плініо Десиньйорі й диспутам зі старим бенедиктинцем Кнехт, який ніколи близько не стикався з позакасталійським світом, здобув певні знання, чи, краще сказати, уявлення про нього, що вдавалося дуже небагатьом касталійцям. За винятком кількох років, проведених у Маріафельсі, де він, звичайно, також не міг ознайомитися із справжнім позакасталійським життям, Кнехт ніде того життя не бачив і не жив ним, хіба що тільки в ранньому дитинстві, проте завдяки Десиньйорі, завдяки отцеві Якобу й заглибленню в історію в нього склалося чітке уявлення про дійсність, яке виникло головним чином інтуїтивно й спиралося на дуже малий досвід, але ширше відкрило його серце світові, допомогло краще розуміти світ, ніж розуміла більшість Кнехтових співгромадянкасталійців, мабуть, і членів Колегії теж. Кнехт завжди був щирим, вірним касталійцем і таким лишався й надалі, проте він ніколи не забував, що Касталія — тільки частка, маленька частка світу, хай найкоштовніша й найулюбленіша.

А що означала його дружба з Фріцом Тегуляріусом, людиною тяжкої, суперечливої вдачі, витонченим митцем Гри в бісер, розпещеним і вразливим касталійцем, який не визнавав іншого світу і якому під час його короткого візиту в Маріафельс було так незатишно й погано серед неотесаних бенедиктинців, що він не міг надивуватися, як Йозеф витримав там аж два роки, бо сам він, за його словами, не витримав би й тижня? В нас були різні думки про це, деякі довелось відкинути, а деякі здалися нам слушними; всі вони торкались одного питання: чим можна пояснити цю багаторічну дружбу, в чому полягав її сенс? Насам1перед не треба забувати, що кожного разу, за винятком хіба випадку з отцем Якобом, коли Кнехт починав дружити з кимось, то не він хотів і домагався цих стосунків, не йому потрібен був друг. Він вабив до себе людей, ним захоплювалися, заздрили йому, любили його просто за благородство його натури, і на певному щаблі свого «пробудження» він сам усвідомив цей свій хист. Так було й з Тегуляріусом: в перші студентські роки він уже захоплювався Кнехтом, домагався його приязні, але той завжди тримався на певній відстані. А проте з деяких ознак ми можемо зробити висновок, що Кнехт справді любив свого друга. І ми вважаємо, що його вабило у Фріцові, викликало постійну, глибоку цікавість не саме тільки велике, незвичайне обдарування, невгамовна геніальність, чуйна до всіх касталійських проблем, а також і його вади, його хворобливість, тобто якраз те, що іншим у Тегуляріусові здавалося прикрим і часто навіть нестерпним. Цей дивакуватий чоловік був таким щирим касталійцем, весь спосіб його життя був настільки неможливий поза межами Провінції і настільки залежав від її атмосфери й високого рівня її освіти, що якби він не мав такої важкої дивакуватої вдачі, ми б його назвали простотаки архікасталійцем. А проте цей архікасталієць погано ладнав зі своїми товаришами, вони його не дуже любили, так само як і начальники та колеги, він їм вічно заважав, обурював їх і, мабуть, давно вже пропав би без оборони й підтримки свого сміливого й розумного приятеля. Те, що називали його хворобою, було, власне, його вадою, хибою його вдачі і виявлялося в непокірності, глибокій неповазі до ієрархії, яскраво індивідуалістичних поглядах і способі життя; він скорявся узвичаєним правилам рівно настільки, наскільки було необхідно, щоб його взагалі терпіли в Ордені. Вів був добрим, навіть блискучим касталійцем як людина великої ерудиції, багатогранного інтелекту, заповзятий, невситимий аматор мистецтва Гри в бісер і дуже посереднім, навіть поганим касталійцем за своєю вдачею, за своїм ставленням до ієрархії і до моралі Ордену. Найбільшою його вадою було вперте, легковажне нехтування медитації, сенс якої й полягає в підпорядкуванні індивіда загалові і яка майже напевне могла б вилікувати його від нервової хвороби, бо справді щоразу допомагало, коли після поганої поведінки й нападів надмірного збудження чи пригніченого настрою його змушували виконувати суворі вправи з медитації під чиїмось наглядом; Кнехтові, що ставився до нього прихильно й чуйно, теж не раз доводилося вдаватись до цього засобу. Так, Тегуляріус мав свавільну, примхливу вдачу, нікому не любив коритися, а проте коли він був у піднесеному настрої і сипав своїми песимістичними жартами, його живий інтелект усіх зачаровував, ніхто не міг лишитися байдужим до його сміливих, часто похмурих, але блискучих ідей і думок. Та все ж він був невиліковний, бо зовсім не хотів вилікуватись, не надавав ніякого значення гармонії і підпорядкуванню, любив тільки свою незалежність, своє вічне студентство й волів ціле життя залишатися страдником, упертим самітником, від якого можна всього сподіватися, геніальним блазнем і нігілістом замість стати на шлях підпорядкування ієрархії і знайти в цьому спокій. Він не цінував спокою, мав за ніщо ієрархію, не дуже вважав на догани й не боявся самоти. Отже, був прикрим, нестерпним членом громади, що вбачала свій ідеал у порядку й гармонії. Проте якраз завдяки своїй важкій, нестерпній вдачі він був у цьому маленькому, такому ясному і впорядкованому світі вічно живим ферментом, докором, попередженням і застереженням, спонукою до нових, сміливих, заборонених і зухвалих думок, неслухняною вівцею в отарі. І саме це, здається нам, і допомогло йому, незважаючи ні на що, здобути прихильність Кнехта. Безперечно, в Кнехтовому ставленні до нього завжди відігравало якусь роль співчуття, звертання нещасного, якому загрожує небезпека, до рицарських почуттів друга. Але цього було б замало, щоб підтримати їхні дружні стосунки після вступу Кнехта на посаду Магістра, коли життя його сповнилося по вінця новими обов’язками й відповідальною працею. Ми дотримуємося тієї думки, що в Кнехтовому житті Тегуляріус був такий самий необхідний і важливий, як Десиньйорі й отець Якоб з Маріафельса: він був, як і ті двоє, елементом, що вносив у його душу неспокій, відчиненим віконцем на нові краєвиди. В цьому дивному другові Кнехт, здається нам, відчув, а згодом і свідомо визнав представника певного типу, що тим часом існував тільки в образі цього єдиного провісника, а саме типу такого касталійця, в якого він може переродитися, коли нові знайомства й імпульси не відмолодять і не зміцнять Касталії. Тегуляріус, як більшість самітних геніїв, був саме провісником. Він, власне, жив у Касталії, якої ще не було, але якою вона могла стати завтра: ще дужче відгородженою від світу, внутрішньо виродженою, оскільки мораль Ордену застаріє і втратить свою силу, маленькою провінцією, де ще будуть можливі найвищі злети духу і найглибші самозречення в ім’я високих вартостей, але де виплекана, рафінована духовність не матиме вже перед собою ніякої іншої мети, крім милування своєю віртуозністю. Для Кнехта Тегуляріус був одночасно втіленням найвищих спроможностей Касталії і грізною провістю її майбутньої деморалізації і загибелі. То була радість і диво, що існував такий Фріц. Але треба було не дати Касталії перетворитися в ілюзорний світ, заселений самими тегуляріусами. Небезпека, що до цього дійде, була ще далеко, проте вона існувала. Досить Касталії, якою її знав Кнехт, ще трохи вище звести мури своєї аристократичної відокремленості, досить тільки трохи похитнутися дисципліні Ордену, занепасти ієрархічній моралі, і Тегуляріус перестане бути дивакуватим винятком, а обернеться в представника виродженої, приреченої на загибель Касталії. Це найважливіше своє відкриття, яке найдужче тривожило його, — усвідомлення можливості, навіть початку такого занепаду чи бодай схильності до нього, — Магістр Кнехт, мабуть, зробив би багато пізніше або й зовсім не зробив би, якби поряд із ним не жив цей касталієць майбутнього, що його він знав як себе самого; для чуйного інтелекту Кнехта це був симптом і застережний сигнал, як для розумного лікаря перший хворий, вражений не відомою ще недугою. А Фріц же був не пересічною людиною, це був аристократ, талант високої мірки. Якщо невідома ще недуга, вперше виявлена в Тегуляріуса, її провідника, пошириться і змінить обличчя Касталії, якщо Провінція і Орден колись виродяться, набудуть хворобливої форми, то майбутні касталійці не будуть навіть тегуляріусами, не матимуть його чудового хисту, його меланхолійної геніальності, його яскравого мистецького запалу, а в переважній більшості тільки його нестійку вдачу, його легковажність, брак дисцип1ліни й зацікавлення спільними справами. Кнехта не раз охоплювали ці похмурі видива й передчуття, і йому звичайно треба було великих зусиль, щоб побороти їх у собі то з допомогою медитації, то з допомогою ще завзятішої діяльності.

Саме випадок з Тегуляріусом може бути найкращим і найповчальнішим прикладом того, як Кнехт намагався подолати, не обминаючи їх, суперечливі, тяжкі, хворобливі явища, що траплялися йому на шляху. Без чуйної опіки й мудрого керівництва Кнехта його друг, що завжди перебував під загрозою, мабуть, не тільки рано загинув би, а й, крім того, став би причиною незчисленних порушень узвичаєного порядку, прикрих сутичок, яких у Селищі Гри вже й так не бракувало, відколи його зарахували до еліти гравців у бісер. Можна захоплюватися мистецтвом, з яким Магістр не тільки утримував свого друга в межах касталійських звичаїв і вимог, але й повертав його хист на службу Грі в бісер, тактом і терплячістю, спокійно витримуючи Фріцові примхи й дивацтва, невтомно промовляючи до кращих рис його натури, надихав його на ще більші досягнення, — то був чудовий взірець справді мудрого ставлення до людей. До речі, добре було б, якби хтось із наших істориків Гри в бісер узявся за дуже цікаве завдання, що, можливо, дало б дивовижні наслідки: уважно дослідив стилістичні особливості щорічних Ігор за час Кнехтового урядування, проаналізував кожну з цих солідних партій, які водночас яскріють чудесними формальними знахідками, досконалих, оригінальних за ритмом, а проте таких далеких від самозакоханої віртуозності партій, основний план і побудова яких, а також розподіл медитацій у них були духовним набутком самого Кнехта, а викінчення й технічне опрацювання самих деталей здебільшого належало його помічникові Тегуляріусу. Якби навіть ці Ігри загубилися чи їх забули, життя й діяльність Кнехта зберегли б для нащадків свою притягальну силу, завжди були б для них чудовим взірцем. Але, на наше щастя, вони не загубилися, вони записані й зберігаються, як усі офіційні Ігри, не лежать мертві в архіві, а й досі ще живуть, їх передають з покоління в покоління, на них навчаються студенти, вони стали улюбленим джерелом прикладів для багатьох курсів і семінарів Гри. І разом з ними живе пам’ять і про того помічника, який інакше давно б канув у безвість або лишився б у згадках тільки як химерна постать минулого, що десь зринає в кількох анекдотах. Так Кнехт, зумівши всетаки знайти місце й поле діяльності для свого друга Фріца, що ніяк не хотів іти в ногу з громадою, зробив чималий внесок у духовну скарбницю Вальдцеля і в його історію, а одночасно забезпечив тривале існування образу цього друга в пам’яті майбутніх поколінь. Нагадаємо принагідно, що, намагаючись допомогти Фріцові, великий вихователь чітко усвідомлював, чим він найдужче досягав свого впливу. Найбільше йому допомагало те, що друг любив його й захоплювався ним. Ця любов і захоплення, це схиляння перед його сильною, гармонійною особистістю, перед його вищістю було вже добре відоме Кнехтові, він помічав його не тільки у Фріца, а і в багатьох своїх колег та учнів, і той авторитет, яким він користувався серед стількох людей, ту владу, яку він, незважаючи на свою Доброту й привітність, мав над ними, завжди можна було пояснити скоріше цими почуттями до нього, ніж його високою посадою, Він дуже добре відчував, як можна подіяти на людину, ласкаво озвавшись до неї чи похваливши її або ж, навпаки, відвернувшись від неї, зовсім не помічаючи її. Один із його найпильніших учнів через багато років розповідав, що Кнехт якось цілий тиждень не звертався до нього на лекціях і на семінарі жодним словом, наче не бачив його, дивився на нього, як на порожнє місце, і це була найтяжча і найдійовіша кара, яку він дістав за всі свої студентські роки.

Ми вважали за необхідне навести ці свої міркування, кинути погляд назад, щоб читачеві нашого біографічного нарису легше було зрозуміти обидві полярні тенденції в душі Кнехта і щоб він, дійшовши до найвищої вершини в цьому життєписі, готовий був сприйняти і його останній етап. Дві основні тенденції, чи два полюси в цьому житті, його Інь та Ян, були ось які: тенденція до постійності, до вірності, до самовідданого служіння ієрархії, а з другого боку — тенденція до «пробудження», до руху вперед, до осягнення й зрозуміння дійсності. Для благочестивого, готового служити Йозефа Кнехта Орден, Касталія і Гра в бісер були чимось священним, неперехідною вартістю, а для пробудженого ясновидця, що поривався вперед, вони, незважаючи на свою безперечну вартість, були змінними в своїй життєвій формі явищами, які свого часу виникли, вибороли право на існування і які можуть постаріти, стати безплідними й занепасти, і хоч ідея, що лежала в їхній основі, лишалася для Кнехта недоторканною, священною, теперішній їхній стан здавався йому ненадійним, підлягав критиці. Кнехт служив духовній громаді, силою і сенсом якої захоплювався, але в її схильності вважати себе за самоціль, забувати про своє завдання вкладати частку праці в загальнонародну й загальнолюдську справу і, нарешті, в її ефектній відокремленості від світу, яка, проте, дедалі більше прирікала її на безплідність, вбачав велику небезпеку. Цю небезпеку він невиразно відчував ще замолоду, коли так довго не міг зважитись цілком присвятити себе Грі в бісер, потім усе дужче усвідомлював під час дискусії з ченцями, а особливо з отцем Якобом, хоч як мужньо боронив від них Касталію, а відколи він знов повернувся до Вальдцеля й став Магістром, то почав уже бачити її незаперечні симптоми — вони виявлялися в сумлінній, але далекій від дійсності, суто формальній праці багатьох установ і його власних службовців, в гордовитому хизуванні своїм високим фаховим рівнем вальдцельських репетиторів і, не в останню чергу, в зворушливій, але моторошній постаті його друга Тегуляріуса. Після першого, тяжкого року перебування на посаді Магістра, коли йому не вдавалося урвати ні хвилини на своє приватне життя, він знов заглибився в історичні студії і аж тоді тверезим оком глянув на історію Касталії. Наслідки були невтішні: він переконався, що становище Провінції не таке, як вона в своїй зарозумілості уявляла собі, а саме, що її стосунки з зовнішнім світом, її вплив на життя, політику, освіту в країні за останні десятиріччя Поступово зменшився. Щоправда, Провінція ще й далі постачала країні добрих учителів і мала авторитет в усіх галузях науки, Виховна Колегія, коли в парламенті ставилося питання про школи й народну освіту, ще казала своє вагоме слово, але робилося це якось машинально, немов за звичкою. Дедалі рідше і з меншим запалом молоді касталійці з різних груп еліти добровільно зголошувалися працювати в школах extra muros1, дедалі рідше влада й окремі люди в країні просили поради в Касталії, тим часом як раніше її думку залюбки питали навіть у таких справах, як, наприклад, важливі судові процеси, й завжди дослухалися до неї. Порівнюючи освіту в Касталії і на решті території країни, легко було виявити, що вона йшла різними річищами, які не наближалися одне до одного, а навпаки, фатально віддалялися: чим витонченішою, диференційованішою, аристократичнішою ставала касталійська духовність, тим більше зовнішній світ схильний був лишити її в своїй шкаралущі, вважати її не першою потребою, незамінною, як хліб щоденний, а чужим тілом, яким трохи пишалися, немов старовинною коштовністю, якої поки що не хотіли б віддати чи позбутися, але від якої воліли триматися на певній відстані і якій, не знаючи її до пуття, приписували напрям думок, мораль, погляди, що не дуже пасували до реального, буденного життя. Співгромадяни дедалі менше й менше цікавилися життям Педагогічної Провінції, її установами і, зокрема, Грою в бісер, так само як касталійці — життям і долею країни. Кнехт давно зрозумів, що помилка була саме тут, і дуже шкодував, що як Магістрові Гри йому в Селищі доводилося мати справу тільки з касталійцями і фахівцями. Тому він намагався дедалі більше свого часу й сили віддавати початковим курсам, брати якомога молодших учнів, бо чим менше вони мали років, то тим більше були ще зв’язані зі світом, з його життям, тим менше були вимуштрувані й замкнуті у своєму фахові. Часто його нападала пекуча туга за світом, за людьми, за наївним життям — якщо таке існувало ще там, у Невідомому. Цю тугу, це відчуття пустки, життя в надто розрідженому повітрі більше чи менше знає, мабуть, мало не кожен із нас, і Виховній Колегії теж відома ця проблема, принаймні вона знов і знов шукала способів запобігти їй і за допомогою посиленого культивування фізичних вправ та ігор, а також спроб з різними ремеслами і працею в садку та на городі впоратися з нею. Якщо ми не помиляємося, останнім часом у керівництва Ордену з’явилася тенденція до скасування наукової спеціалізації, де вона вже здається надмірною, натомість збільшується увага до медитаційної практики. Не треба бути скептиком і песимістом чи поганим членом Ордену, щоб зрозуміти Йозефа Кнехта, який багато раніше за нас збагнув, що складний і чутливий організм нашої республіки старіє і в ньому багато чого необхідно поновлювати.

Ми вже згадували, що на початку другого року свого перебування на посаді Кнехт знов заглибився в історичні студії; крім історії Касталії, він головним чином вивчав великі й менші праці отця Якоба про орден бенедиктинців. Часом йому траплялася нагода порозмовляти про ці або якісь нові історичні проблеми, що цікавили його, з паном Дюбуа і одним філологом із Койпергайма, постійним секретарем на засіданнях Виховної Колегії, і такі розмови завжди були для нього приємним відпочинком і втіхою. У своєму щоденному оточенні він, щоправда, не мав із ким говорити про це, і особливо яскраво нехіть жителів Вальдцеля до будьяких історичних студій виявлялася в особі його друга Тегуляріуса. Серед інших паперів нам трапився аркуш із записом однієї такої розмови з Тегуляріусом, у якій той палко доводив, що для касталійців історія — нікчемний предмет, абсолютно не вартий їхньої уваги. Певна річ, казав він, можна дотепно й цікаво, а якщо завгодно, то й патетично тлумачити історичні явища, провадити розмови про філософію історії, це така сама розвага, як і будьяка філософія, і він нічого не має проти, якщо вона комусь подобається. Але самий предмет, самий об’єкт цієї розваги, тобто історія, — щось таке гидке, водночас банальне й сатанинське, моторошне й нудне, що він не розуміє, як можна гаяти на неї час. Адже весь її зміст — людський егоїзм і завжди однакова боротьба за владу, яка себе переоцінює й уславлює, боротьба за матеріальну, брутальну, тваринну владу, отже, за те, що в світогляді касталійця взагалі не існує чи принаймні не має ніякісінького значення. Світова історія — це нескінченна, нездарна й нецікава розповідь про насильство сильних над слабкими, і пов’язувати істинну, правдиву історію, понадчасову історію духу з цією давньою, як світ, безглуздою бійкою шанолюбців за владу і кар’єристів за місце під сонцем або, тим паче, пояснювати нею ту справжню історію — це вже означає зраджувати дух. Йому ці забавки в історію нагадують одну секту, поширену в дев’ятнадцятому чи двадцятому сторіччі, про яку він колись чув. Та секта щиро вірила, буцімто жертви стародавніх народів своїм богам, разом із тими богами, з їхніми храмами й міфами, так само як і всі інші гарні речі, — просто наслідок надміру чи нестачі їжі та праці, які можна обрахувати в цифрах, результат наочної невідповідності між заробітною платою та ціною на хліб, і буцімто мистецтва та релігії були і є декораціями, так званими ідеологіями, якими прикривається людство, що цікавиться тільки одним: аби нажертися й не бути голодним. Кнехта розвеселила ця розмова, і він спитав, наче між іншим, чи Фріцові не здається, що історія духу, культури, мистецтв — це теж історія, все ж таки якось пов’язана з усією іншою історією. Ні, палко вигукнув той, саме це він заперечує. Світова історія — це змагання в часі, гонитва за виграшем, за владою, за багатством, у ній завжди йдеться про те, в кого вистачить сили, щастя чи ницості не проґавити моменту. А діяння духу, культури, мистецтва — якраз протилежне, це щоразу визволення від рабства часу, стрибок людини з бруду своїх інстинктів і зі своєї зашкарублості в іншу площину, в позачасовість, у вільну від часу царину, в божественне, зовсім не історичне, навіть вороже історії буття. Кнехт задоволено слухав його дотепні тиради й заохочував далі виливати свою душу, а потім спокійно закінчив розмову таким зауваженням: — Я захоплений твоєю любов’ю до духу і його діянь. От тільки духовна творчість — дуже непроста річ, до неї не так легко прилучитись, як комусь здається. Діалог Платона чи фраза з хору Генріха Ісаака, все, що ми звемо духовним діянням, чи твором мистецтва, чи виявом духу, — лише наслідок, остаточний результат боротьби за очищення і звільнення, або, як ти кажеш, стрибок із часу в позачасовість, і в більшості випадків найдовершеніші твори — ті, що нічим уже не нагадують про боротьбу й сутички, які їм передували. Велике щастя, що ми ці твори маємо, адже ми, касталійці, живемо майже за їхній рахунок, бо вже нічого не творимо, а тільки відтворюємо, завжди перебуваємо в потойбічному, вільному від часу й боротьби світі, який саме й складається з тих творів і про який ми без них нічого не знали б. І ми в цьому одухотворенні чи, якщо хочеш, абстрагуванні світу йдемо ще далі: у своїй Грі в бісер ми розкладаємо ті твори мудреців і художників на їхні складові частини, виводимо з них правила стилю, схеми мистецьких форм, вишукано тлумачимо їх і орудуємо цими абстракціями, наче будівельники цеглинами. Що ж, це все дуже приємні речі, ніхто з тобою не сперечається. Але не кожен може ціле життя дихати й живитися самими абстракціями. Історія має одну перевагу перед тим, що вальдцельський репетитор вважає гідним своєї уваги: вона оперує дійсністю. Абстракції чудові, але я за те, щоб дихати ще й повітрям і живитися хлібом.

Інколи Кнехтові вдавалося ненадовго відвідати колишнього Магістра музики. Старий, хоч уже зовсім не мав сили й давно відвик розмовляти, до останніх днів зберігав веселу наснагу духу. Він не хворів, і кінець його не був смертю у звичайному розумінні цього слова, а тільки повільною дематеріалізацією, зникненням тілесної субстанції, тілесних функцій, тим часом як життя дедалі більше зосереджувалося в його очах і тихому сяйві схудлого старечого обличчя. Для більшості жителів Монтпорта це був добре знайомий, глибоко шанований образ, але тільки декому, якот Кнехтові, Ферромонте й молодому Петрусові, випало щастя стати немовби учасниками вечірнього осяяння і згасання цього чистого, безкорисливого життя. Цих кілька людей, коли вони, підготовлені й зосереджені, входили до кімнатки, де колишній Магістр сидів у кріслі, сподоблювалися побути в тихому сяйві прощання з буттям, причаститися до безмовної досконалості; наче теж осяяні невидимим промінням, вони кілька щасливих хвилин перебували в кришталево чистій сфері цієї душі, припавши до джерела неземної музики, а потім верталися в свій будень із прояснілими й зміцнілими серцями, наче спустившися з гірських верховин. І ось настав день, коли Кнехт дістав звістку про смерть старого Магістра. Він поквапився в Монтпорт і побачив небіжчика, що немовби тихо заснув на своєму ложі, побачив маленьке обличчя, що застигло, обернулося в німий напис чи арабеску, в магічну формулу, яку вже не можна було прочитати і яка все ж таки неначе розповідала про усмішку й досконале щастя. Біля могили після Магістра музики й Ферромонте виступив і Кнехт, але говорив він не про мудрого ясновидця від музики, не про великого вчителя, не про найстаршого члена Виховної Колегії надзвичайного розуму й доброти, а тільки про даровану йому старість і смерть, про незнищенну красу духу, яка відкрилася тим, що були товаришами його останніх днів.

Ми знаємо з багатьох висловлювань, що Кнехт хотів описати життя старого Магістра, але численні обов’язки не залишали йому часу на цю працю. Він навчився обмежувати свої бажання. Якось він сказав одному зі своїх репетиторів: — Шкода, що ви, студенти, не зовсім розумієте, в яких розкошах ви живете. Я теж був таким самим студентом. Вчишся, працюєш, не гайнуєш часу, гадаєш, що маєш право вважати себе старанним, але що можна було б зробити, на що можна було б використати свою волю, навряд чи усвідомлюєш. Потім раптом тебе кличе Колегія, ти стаєш потрібним, одержуєш завдання, місію, посаду, потім іншу, ще вищу, і несподівано помічаєш, що ти опинився в тенетах завдань і обов’язків, які обплутують 1тебе тим міцніше, чим дужче ти в них борсаєшся. Це все, власне, дрібні завдання, проте на кожне треба згаяти якусь годину, а робочий день має більше завдань, ніж годин. І це добре, інакше й не повинно бути. Та коли, бува, між аудиторією, Архівом, канцелярією, приймальнею, засіданнями на хвилину згадаєш про ту волю, яку мав і втратив, змогу працювати над чим хочеш, віддавати студіям скільки завгодно часу, то так затужиш за нею і уявиш собі: от якби ще раз отримати таку змогу, ото б уже натішився нею, всіма її радощами й можливостями! Кнехт виявляв надзвичайно тонке чуття, коли треба було визначити, чи котрийсь його учень або підлеглий придатний для служби в ієрархії; він обережно вибирав людей для кожного доручення, на кожну вакансію, і оцінки й характеристики, які він записував у особливий зошит, свідчать, що він умів бачити людину наскрізь, особливо цінуючи в ній людяність і характер. До нього залюбки зверталися, коли треба було скласти оцінку людині важкої вдачі й порадитись, як із нею краще поводитися. Такою людиною важкої вдачі був, наприклад, студент Петрус, останній улюблений учень старого Магістра музики. Цей юнак, що належав до породи тихих фанатиків, до самого кінця добре впорався з роллю компаньйона, доглядача й молодшого товариша обожнюваного вчителя. Та коли ця роль зі смертю старого Магістра дійшла до свого природного кінця, його посіла журба й туга, яку всі розуміли і певний час терпіли, але симптоми якої скоро почали турбувати тодішнього господаря Монтпорта, Магістра музики Людвіга. Петрус уперто не хотів покидати флігель, де небіжчик доживав свого віку, охороняв його, пильно стежив, щоб усе в ньому лишилося таким, як було раніше, одне слово, дивився на кімнату, де жив і помер Магістр, на його крісло, смертне ложе й клавесин як на недоторканні святощі, що їх треба оберігати. Крім невсипущого нагляду за цими реліквіями, він визнавав за собою ще тільки один обов’язок — догляд могили, де спочивав улюблений учитель. Він вважав себе покликаним присвятити своє життя постійному культові небіжчика в цих пам’ятних місцях, охороняти їх як святиню, бути при ній, як служник при храмі, і, мабуть, мріяв, що люди ходитимуть до них як на прощу. Перші дні після похорону Петрус взагалі відмовлявся від їжі, а потім почав їсти, але рідко й потроху, як Магістр в останні роки; здавалося, він вирішив саме в цьому наслідувати Магістра й піти за ним у могилу. Оскільки довго він не зміг витримати цього способу життя, то повівся так, щоб його змушені були призначити доглядачем могили й будиночка, довічним охоронцем тих пам’ятних місць. З усього було видно, що юнак, і так норовистий, пробувши довгий час в особливому становищі, яке йому дуже подобалося, вирішив за всяку ціну зберегти його надалі й нізащо не хотів повертатися до буденної праці, вважаючи себе, мабуть, у глибині душі вже не здатним до неї. «До речі, той Петрус, що був настановлений доглядати старого Магістра, схибнувся», — коротко й холодно писав в одному своєму листі Ферромонте.