Амалія бездумно рухалася в запланованому напрямку, і її мозок у змученій болем голові автоматично аналізував аромати квітучих дерев і кущів, які росли вздовж вулиці. Бузок ніби волав своїм запахом з темряви, вимагаючи звернути на них увагу. Колись дуже-дуже давно, в іншому житті, у невеличкому містечку Артур наламував біля приватних будинків оберемки бузкового цвіту і, підкравшись до її відчиненого вікна, залишав ті букети на підвіконні.

«А якби я жила не на першому поверсі того «хруща», а на останньому?» – спитала вона через багато років свого чоловіка.

«Я спускав би їх тобі з даху!» – відповів він.

Від тієї далекої пори їхньої спільної юності аромат бузку й жасмину завжди викликав у неї усмішку й відчуття дежа вю, [9] яке пробуджують фільми дитинства, знайомі від першого до останнього кадру. Завжди. Але не цього року. Наразі цей букет ароматів нагнітав біль головний, а також душевний.

Хвилин за десять Амалія вже вийшла із супермаркету і зупинилася на сходах, вражена виглядом блискавки, яка розрізала навпіл небо над дев’яти поверхівками. За мить загриміло, заревли сигналізацією машини, і здоровенні краплі одна по одній почали колотити по дахах автівок, розбиватися об асфальт і, зливаючись у калюжки, перетворювалися на струмки й річки. Злива за хвилину утворила стіну води перед очима людей, які завмерли на сходах. Дехто повернувся до приміщення, але жінка лишилася стояти, зосереджено й зачаровано спостерігаючи буйство стихії.

Знову блискало, гриміло, знову ревла сигналізація, вітром зривало і жбурляло додолу жмутами листя з дерев, з тріском падали й гілки – світу білого не було видно, якщо вночі можна говорити про білий світ. Амалія не зрушила з місця. Вона стояла, притиснувши до себе довгу нерозкриту парасолю та вакуумну упаковку меленої кави, і ніби не помічала, що дашок над входом прикриває лише голову, а всю її від грудей і до кросівок шмагають дощові струмені, ніби заходячи то з лівого боку, то з правого. Волосся теж стало вогким і розтріпалося вітром, але… Але жінці на диво ставало дедалі легше – головний біль відступив, і хотілося вдихати це вологе пахуче повітря на повні груди. Вона зробила крок уперед, іще крок… Однією рукою й далі притискала до себе каву й парасольку, а другу простягнула перед собою долонею вгору – краплі лоскотали й облизували її, і не було від цього холодно чи неприємно. Амалія глянула на свої мокрі вже джинси й кросівки, підняла обличчя вгору і повільно рушила в дощ, який, здавалося, трохи втомився.

– От якби в мене була із собою парасолька, то я б її принаймні відкрила! – резюмувала вчинок незнайомої жінки дівчина, яка тупцювала на кілька сходинок вище, біля дверей супермаркету, тримаючи в руках півлітровий пакет питного йогурту.

– Якби в мене була парасолька, я б дав її тобі, а тебе поніс би на руках! – продовжив розвивати ситуацію хлопець, який стояв біля неї, й обійняв подругу за талію.

– Але парасольок у нас немає, і ми, мов два пенсіонери, стоїмо і боїмося дощу! – виклично подивилася йому у вічі дівчина, і для цього їй довелося закинути голову вгору, адже вона ледве сягала плеча свого супутника.

– Ну, я б не став розписуватися за обох! – проворкотів їй у потилицю хлопець, торкнувшись пальцями гарячого дівочого тіла між короткою футболкою та шортами. – Я в пенсіонери не записувався!

– Невже?! – вщипнула його за руку дівчина.

– А то! – відповів він, підхопив мініатюрну подружку на руки і гайнув із нею під дощ.

– Гооооооооол! – вирвалося одночасно з багатьох вікон.

– Ааааааааааа! – закричала дівчина.

Вони жили в сусідніх дворах і знайомі були з дитинства, хоч і вчилися в різних школах. Женька бігала в найближчу, пролетарську загальноосвітню школу їхнього мікрорайону і навчалася там виживати, а Ілля закінчив ліцей, за який батьки платили чималі гроші, а потім вони впхнули його до комерційного вишу – не в армію ж дитині йти? Правда, «дитина» зростом у метр дев’яносто вчитися не дуже хотіла, але користалася подовженим батьками безтурботним дитинством. До всього не з нужди, а скоріше щоб серед друзів виглядати «самостійним мужиком», він інколи заробляв свою копійку, фотографуючи весілля, хрестини чи ще якісь урочисті події переважно в знайомих. Під це заняття батьки колись профінансували придбання професійного фотоапарата й усього необхідного.

Здебільшого Ілля знімкував просто так, для задоволення та «для понту», викладав фотографії в соцмережах і розсилав приятелям по Інтернету – це створювало йому певний репортерський імідж. Однокурсниці набивалися на фотосесії, запрошували на природу чи до себе, наслідки з того бували різними, але жодні стосунки не тривали довго. І лише одна з усіх дівчат аж ніяк не реагувала на його «спеціалізацію». Невисока на зріст, світлокоса, знайома з дитинства Женька Пожарська із сусіднього будинку, здавалося, бачила Іллю наскрізь і, гостра на язик, тільки підсміювалася над його «понтами».

У глибині душі Ілля і сам розумів, що то все іграшки дорослого хлопця, несамостійного в цьому непростому житті, але ж інші дівчата сприймали його всерйоз і прагнули стосунків! Та не вона. Здавалося, Женька живе своїм, паралельним життям, далеко не таким легким і передбачуваним, як у нього, але ніколи не скаржиться і не просить підтримки, живе – і все про нього розуміє. А він, здоровий телепень, сміливий з усіма, чомусь не наважувався переступити з нею межу, що відділяє «знайомство» від «стосунків». І тоді, коли Женька ще була сама, і потім, коли вона попрощалася з тим пришелепкуватим Деном, з яким була кілька місяців, а всі знали, що він не проти випити, покурити трави та почіплятися до інших дівчат. Ілля, цілком успішний, «без шкідливих звичок» і затребуваний у жіночому товаристві, остерігався, що ця мала висміє прилюдно його наміри і дряпоне по живому. Але саме до неї незбагненно вабило, саме її хотілося вхопити на руки, бавити, як дитину, пестити, як жінку, і захищати від різних бід.