– Перепрошую, – не витримав паузи Віктор, – а чим же ця жінка така незвичайна?

– О, повірте мені, вона дійсно відрізнялася від інших! Була невисокою на зріст, власне, і я не баскетболіст, і дебелі тітки чи худі довготелесі моделі із сережками в пупках під короткими майками, самі розумієте, мене мало цікавлять. А ця була не худою і не гладкою, її каштанове волосся завжди цікавим способом закручене й заколоте на потилиці. Але головним було інше. Її очі… Неймовірні очі… Я побачив їх майже впритул, коли був змушений торкнутися пальцем її плеча, щоб передати водію чиїсь п’ять гривень за проїзд. Вона озирнулась і подивилася мені у вічі. Вії її затріпотіли, вона підняла руку і взялася за купюру. Я побачив тонкі пальці та мереживо на манжеті білої блузки, що визирнуло з-під рукава чорного плаща… Я так знітився, що не одразу випустив купюру, і якусь мить та ніби з’єднувала нас. Раптом водій загальмував. Людська маса хитнулася, я наштовхнувся грудьми на її плече, випустив купюру і вхопився за поручень, утримуючи спиною кількох пасажирів. Моя попутниця ткнулася другим плечем у квадратну спину якогось роботяги, що стояв попереду, вії її стрепенулися, наші погляди знову зустрілись, і мене раптом кинуло в жар, чого вже давним-давно не траплялося. Я пробурмотів: «Пардон», хоча французькою не володію, але мої вибачення потонули в криках, адресованих водієві та тому, хто перебігав дорогу перед маршруткою.

Цілий день на роботі перед моїми очима виникав образ цієї дивної жінки з такими трепетними віями і надзвичайними очима. Вона здавалася мені зовсім не такою, як інші сучасні жінки. Ви вже пробачте, але якось набридла їхня напористість, вульгарна прямота, ця могутня сила слабкої статі кругом – і в житті, і на екрані, і на сторінках газет, і крупним планом із придорожніх бордів. Дістала їхня білозуба усмішка та стовідсоткова сексуальна готовність! – емоційно запалився пан Юрій, глянув на Амалію і про себе відзначив, що вона була чимось подібна за типом до його незнайомки. – Правда, невтішною є й інша крайність – наша сумна базарна реальність…

Мене вже давно бентежить відчуття несправжності, синтетичності нашого буття – від води, їжі, повітря, одягу до людських стосунків за кимось насадженими шаблонами. І тому ця жінка так мене вразила – саме своєю несучасністю, несхожістю на інших, дивовижною грацією та манерами. Весь той день я, складаючи статистичні звіти в конторі, згадував її. І дав собі слово надалі спостерігати за нею, а може, і зав’язати знайомство.

Я зустрічав її на кінцевій і вітався. Вона відповідала мені й одразу переводила погляд далі чи просто ховала очі за тремтливими віями. Я перестав читати в дорозі і нишком поглядав на цю жінку, порівнюючи її з іншими. І хоча довго між нами не було сказано жодного слова, крім вітання, я сподівався, що теж небайдужий їй. Кілька разів ми стояли в череві маршрутки неподалік один від одного, хоч і не впритул. І я відчував запах її парфумів. У них був відтінок чогось радше медичного, ніж косметичного, якийсь давно забутий аромат, звідкись ніби з дитинства. І ця нерозгаданість хвилювала мене більше, ніж пахощі жіночих парфумів у роки юності, які ти жадібно п’єш ніздрями.

Мені здавалося, що я її звідкись знаю, але, перебираючи ночами в пам’яті знайомих жінок від шкільної лави і до сьогодні, я не знаходив подібної. А ще… Тільки не смійтеся! Мені здавалося, що я знав її раніше, у якомусь іншому житті… А може, вона нагадувала мені героїню якогось фільму?

Амалія та Віктор не сміялися, адже нерішучий спочатку пан Юрій виглядав неочікувано збудженим і направду схвильованим. Читачі вже аж палали з цікавості, що ж там трапилося далі.

– Одного разу ввечері щось сталося на набережній, і наша маршрутка втрапила в дорожню тягучку. Усі ми мали шанс застрягнути надовго, ще навіть не переїхавши через Дніпро. Але того разу водієм був енергійний хлопець, який ніби мав нюх на подібні ситуації і нерідко знаходив спосіб викрутитися то маленькими вуличками, то по тротуарах. Він голосно спитав у пасажирів, чи виходить хтось до мосту, і задоволено крутонув кермо праворуч. Маршрутка загарчала, вибралася на тротуар, обігнала з десяток автівок, що повільно повзли вулицею, а потім замість того, щоб рухатися до річки, звернула на якусь нешироку, вимощену бруківкою доріжку, що звивалася вгору між старими деревами та густими кущами.

Пасажири принишкли і здивовано поглядали у вікна. Я кинув оком на незнайомку – чи, бува, не хвилюється. Але жінка стояла спокійно, однією рукою трималася за поручень сидіння, а другою притискала до себе сумочку, більше схожу на театральну, а не на ті торби, що нерідко носять жінки і про які кажуть, що там чорт ногу зломить. До речі, я жодного разу не бачив у її руках пакунків, напханих провізією, які зазвичай жінки тягнуть увечері додому.

Я знову подивився на незнайомку. Вона, ніби відчувши погляд, повільно повернула голову і несподівано всміхнулася мені. Власне, не те, щоби всміхнулася, але в її очах та кутиках губ промайнуло щось таке, аж мені захотілося підняти капелюха, якби, звісно, він у мене був. Але загадковий погляд знову ніби розчинився, а перед моїми очима постала її охайна зачіска.

Тим часом бусик пробирався доріжкою вгору, вдало вписуючись у кожен поворот. Але раптом двигун загарчав, потім ніби закашляв і зовсім замовк. Машина зупинилася, а водій сердито ляснув обома руками по керму. Він відкрив дверцята і вийшов на вулицю оглянути машину. Пасажири захвилювалися. Через лобове скло було видно доріжку, яка вилася вгору, а до бічних вікон тулилися гілки з невеличким, іще молодим весняним листям. Через розчахнуті двері до салону пробрався давно забутий аромат черемхового цвіту. Смеркалося. І цієї миті, вдихнувши не міських ароматів, я подумав, що і сам, як ця маршрутка, кружляю скільки років у замкненому колі й нічого в житті не змінюється. Та я вже й не хотів змін…

Минуло кілька хвилин, але водій не повертався. Пасажири почали обурюватися, мовляв, краще б ми повз ли по набережній, ніж обламатися десь у лісі… Кілька чоловіків теж вийшли з маршрутки покурити і, на превелике диво, виявили, що водія ніде немає. Здійнялися шум і ґвалт, одні пасажири намагалися вийти з машини, інші почали кудись телефонувати з мобільних, усі були збентежені та обурені, адже плани на цей п’ятничний вечір було зруйновано… Зрештою майже всі пасажири вийшли, хтось гукав водія, хтось радився, що робити. Тим часом сутінки густішали, а запах черемхи посилювався.

– Ой, нічого собі! – не стримала здивування Амалія.

– Так, цікавий поворот подій, – промовив Віктор. Він сплів на столі пальці рук і подався корпусом до Юрія, виявляючи нетерпіння та інтерес до його оповіді.

– Це ще не «поворот», прошу пана! – сказав той, залпом випив залишки вже ледь теплої кави і проковтнув шматочок сирного тістечка, ніби збирався на силі.

Читачі терпляче мовчали, очікуючи на продовження. Але Амалія не витримала першою.

– І що ж було далі?! – зазирнула вона в очі чоловікові, який раптом знову знітився і наче не наважувався продовжувати.