– Далі? – він витер губи серветкою і втупив погляд у поличку зі старовинними млинками для кави. – Далі я відчув, як хтось узяв мене за руку і повів за собою. Вона вела мене подалі від роздратованих пасажирів, кудись угору, маневруючи між кущами та деревами з легкістю, якої я від неї не очікував.

– Нічого собі! – не втримався Віктор.

– Раптом я послизнувся на торішньому вогкому листі, але вона не випустила моєї руки, а, навпаки, втримала. Я знову чомусь сказав: «Пардон!» І у відповідь несподівано пролунало: «Ne vous excusez-pas! C’est pas grave!» [10]

Я вперше почув її голос і не відчув розчарування – він був саме таким, яким і мав бути голос цієї дивної жінки, такої несхожої на всіх жінок навколо. І я заговорив із нею. Перепросив, що я такий незграбний, зробив їй комплімент, нарешті, сказав, яка вона чудова і надзвичайна…

Вона допомогла мені піднятися схилом до поваленого дерева і жестом запропонувала присісти. Ми довго розмовляли в напівтемряві, сидячи поруч на тій колоді і вдихаючи аромат черемхи, тополиних терпких бруньок, розірваних молодим листям, та торішнього листя, яке лежало вогким килимом під ногами.

Незнайомка розповіла, що звати її Поліна, вона працює гувернанткою в багатій родині одного банкіра, займається з його дітьми: водить їх на прогулянки, читає книжки, а ще з власної ініціативи навчає старшу дівчинку гри на фортепіано; що дружина банкіра рідко буває вдома – вона то в салонах краси, то ходить із приятельками на шопінг, то на каву… Розповіла, що взагалі роботою та ставленням до себе вона задоволена, хоча, звісно, мріяла не про це, особливо коли закінчила консерваторію, але «похмурі часи, нестабільна епоха перемін».

Пан Юрій зітхнув, знову прислухався до космічних звуків музики з динаміка і продовжив, не відриваючи погляду від блискучих мідних кавників:

– Я теж їй щось розповідав: і про моє життя, і про давні плани написати докторську з прикладної математики й посісти помітне місце в науці, про плани, яким не судилося реалізуватися. Незнайомка кивала зі співчуттям і розумінням, інколи сплескувала руками, і я вже не дивувався, побачивши на її руках мереживні рукавички, білі, а ще мереживні манжети старовинної сукні, чорну шаль на плечах та вузенькі чорні черевички зі шнурівкою. Я тримав у руках свого капелюха і говорив, говорив… І знаєте… я… я говорив із нею… французькою! – випалив він.

– Господи… – сплеснула руками Амалія, а Юрій продовжив:

– Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як ми всілися на тій деревині й почали розмову. Але раптом я згадав, що їхали ми додому, що, хоч як шкода, а треба б уже якось і вибиратися звідси, навіть подумав зателефонувати знайомому, у котрого була машина… Але в кишенях мого сюртука мобільного не було, а годинник на довгому ланцюжку клацнув, відкинувши срібну кришку, і показав доволі пізню годину. Я перевів погляд на незнайомку, але вона всміхнулася, знову взяла мене за руку і повела за собою вгору.

Метрів за десять дама вказала поглядом на вхід у печеру.

«Ca, c’est le passage de la rive droite vers la rive gauche, n’ayez pas peur, suivez-moi!» [11] – запросила вона мене слідувати тунелем, що, з її слів, вів на лівий берег. Я розгубився і намагався пояснити, що це може бути небезпечно, що вона ризикує своїм життям. Про моє я вже промовчав… Відповідь була дивною.

«Pas du tout. Je connais bien ce tunnel, nous l’avons long'e m^eme avec les enfants», [12] – відповіла незнайомка, і мені стало соромно через свої побоювання, та я був здивований, як така тендітна жінка могла блукати закинутим тунелем, а тим більше – разом із довіреними їй дітьми банкіра?!

Я зробив кілька кроків уперед і помітив у глибині тунелю світло. Закріплені метрів за двадцять один від одного, на стінах горіли факели, пахло вже не прілим листям, а теплом вогню, стіни були земляні, глинисті, але досить рівні й сухі. Поліна рухалася вперед у світлі факелів і здавалася схожою на марево. Мені закортіло торкнутися її, щоб пересвідчитися, що вона реальна. Натомість я боляче вщипнув себе за руку – нічого не змінилося. За мить мене накрило хвилею непереборного бажання, ніби кров закипіла в мені і застукотіла у вухах, я наздогнав її, обхопив руками за талію, повернув до себе і… поцілував у губи. Я зробив би те саме, навіть якби це загрожувало моєму життю. Це було сильніше за мене.

– І?… – не втримався Віктор, а Амалія промовчала, тільки дивилася на оповідача широко розплющеними очима.

– Вона не дала мені ляпаса, не виривалася і нічого не сказала. Вона відповіла на поцілунок… Капелюх мій злетів із голови, її зачіска розтріпалася, але нам це не заважало…

Пан Юрій замружив очі, ніби знову поринувши у спогад про цю неймовірну пригоду. Тепер не витримала Амалія:

– Боюся навіть питати, що було далі, пане Юрію.

Чоловік мовчав, і далі сидячи із заплющеними очима. І жінці навіть здалося, що так він стримував імовірні сльози, щоб, бува, не викотилися перед чужими людьми. Потім зітхнув і продовжив: