Шрифт:
ГІҐІНС. Ні, я маю на увазі вимову.
ПІКЕРИНҐ. А!..
ПАНІ ПІРС (у дверях). Дулітл, пане Гіґінс. (Впускає ДУЛІТЛА й іде).
ЕЛФРИД ДУЛІТЛ — літній, проте ще міцний сміттяр. На ньому робочий одяг і крислатий капелюх, що закриває шию та плечі. Він має карбовані й досить цікаві риси обличчя: один із тих, кому однаково чужі і страх, і совість. Голос у нього напрочуд виразний — внаслідок звички давати волю почуттям. У цю мить він усім своїм виглядом демонструє ображену гідність і цілковиту рішучість.
ДУЛІТЛ (зупиняється у дверях, вагаючись, до кого звернутися). Прохвесор Гіґінс?
ГІҐІНС. Це я. Доброго ранку. Сідайте.
ДУЛІТЛ. Добро’о ранку, хазяїне. (Поважно опускається на стілець). В мене до вас невідкладне діло.
ГІҐІНС (до ПІКЕРИНҐА). Зріс у Гонслоу, мати, гадаю, з Вельса. (ДУЛІТЛ від подиву роззявляє рота). Чого вам треба, Дулітле?
ДУЛІТЛ (погрозливо). Мені потрібна моя дочка! Ясно?!
ГІҐІНС. Ще б пак. Адже ви її батько. Кому ж іще, крім вас, вона потрібна? Радий, що у вас іще жевріє батьківське почуття. Вона нагорі. Забирайте хоч зараз.
ДУЛІТЛ (підводиться, збентежений). Як це?!
ГІҐІНС. Забирайте! Не думаєте ж ви, що я панькатимусь із нею замість вас?!
ДУЛІТЛ (протестуючи). Чекайте! Як же це так, хазяїне. Хіба ж мона отак-о зобижать чесну людину? Дівчина — моя. Ви її в мене забрали. А я ж із чим зостанусь?
ГІҐІНС. У вашої дочки вистачило нахабства прийти в мій дім і вимагати, щоб я давав їй уроки, бо їй закортіло працювати в магазині. Цей пан і моя економка можуть підтвердити. (Наступаючи на нього). Як ви сміли прийти, щоб мене шантажувати?! Ви її навмисне сюди підіслали!
ДУЛІТЛ. Та ну шо ви, хазяїне!
ГІҐІНС. А я кажу, підіслали! Звідки-бо ви довідалися, що вона тут?
ДУЛІТЛ. Ну, шо ж ви людину отак-о зразу до стінки приперли?
ГІҐІНС. Дивіться, аби вас не приперла поліція! Це чистої води здирництво! І ви ще мені погрожуєте! Я дзвоню в поліцію. (Рішуче прямує до телефону й розгортає довідник).
ДУЛІТЛ. Та хіба ж я у вас хоч мідяка попрохав? Нехай оцей добродій скаже: чи я хоч заїкнувся за гроші?
ГІҐІНС (кидає довідника й підходить до ДУЛІТЛА). Чого тоді ви прийшли?
ДУЛІТЛ (улесливо). А то’о, шо кожен би прийшов сюди на моїм місці. Ну, хазяїне… Людина ви чи хто?
ГІҐІНС (обеззброєний). Скажіть, це ви намовили Елізу прийти до мене?
ДУЛІТЛ. Та не намовляв я, хазяїне, не намовляв! Хоч на Біблії вам присягну! Вже два місяці як дитину не бачив.
ГІҐІНС. Як же ви дізналися, що вона тут?
ДУЛІТЛ (із медом у голосі). Зара’, хазяїне, я все вам оповім. Дайте лишень слово мовити. Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати…
ГІҐІНС. Пікеринґ, ви чули? Цей чолов’яга — природжений оратор. Зверніть увагу на інстинктивну ритміку його фрази: «Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати». Сентиментальна риторика. Ось що значить валійська кров! Ошуканство й жебрання теж звідти.
ПІКЕРИНҐ. На Бога, Гіґінсе: я сам із тих місць… (До ДУЛІТЛА). Як же ви дізналися, що дівчина тут?
ДУЛІТЛ. А от як, хазяїне. Дочка, як до вас їхала, так взялась прокатать на таксі хлопчину, синка хазяйки її фартири. Він думав, вона йо’о назад додом’ повезе, а ви візьми та й затримай її в себе. Так вона йо’о послала по свої пожитки. А я вгледів пацана на Ендел-стріт, у кінці фарталу.
ГІҐІНС. У пивниці, мабуть?
ДУЛІТЛ. У ній! Пивниця — то ж клуб для бідної людини.
ПІКЕРИНҐ. Дайте йому договорити, Гіґінсе.
ДУЛІТЛ. Він і розказав мені, шо до чо’о. От я вас і питаю, як батько: шо мені було робить і шо я мав відчувать? Я й кажу пацану: тягни, кажу, її манатки сюди…
ПІКЕРИНҐ А чому ви самі не пішли по її речі?
ДУЛІТЛ. Де там! Хазяйка б зроду їх мені не дала! Бувають, знаєте, такі недовірливі баби… Пацан, так і той пені вициганив: не хтів мені вірить, свинтус. А я такий, шо радий помогти. Взяв та й приніс усі пожитки осюди. Отак…
ГІҐІНС. Що ж ви принесли?
ДУЛІТЛ. Музичний струмент, з пару хвотокарток, якісь там її витребеньки та пташину клітку. Одежу казала не брать — так шо ж я міг на таке подумать?! Шо я, як батько, міг подумать?!