Увіходе Шкандибенко.

Карпо. Здорова, Марусю. Чи батько дома?

Маруся. Немає… Нащо тобі?

Карпо. Та до його мені діло. (Задумується).

Маруся. Вони пішли на хрестини до сусіди.

Карпо. Шкода.

Маруся. Що ж там таке?

Карпо (понуро). Нічого… А це що ти шиєш?

Маруся. Сорочку вишиваю.

Карпо. Кому?

Маруся. Парубкові.

Карпо. Якому?

Маруся. Та вже ж не тобі!

Карпо. А якби й мені?

Маруся. У тебе є та, що пошиє.

Карпо. Хто ж мені пошиє?

Маруся. А Наталя?

Карпо (весело). Наталя?.. Якби то вона пошила!

Маруся. Попроси, то й пошиє.

Карпо (сумно). Ні, не пошиє… Просив уже.

Маруся. То ти казна-як просив. А якби таки гарненько та любенько попросив, то й пошила б… Не тільки сорочку, а ще, може, й хустку.

Карпо (зітхнувши). 1-і… вже!

Маруся. Чого: вже?

Карпо (гірко). Та вона на мене і дивитися не хоче! Слово скажу - то вона й одвернеться.

Маруся. То тобі так здається… Як то ти хочеш, що [б] дівчина та перша парубка зачепила? Яка б то була і дівчина! Що б про неї люди сказали?

Карпо. Коли б же то воно так було, як ти кажеш.

Маруся (убік). Стій, я з його поглузую. (До його). Воно так і є. То ти тільки не примічаєш нічого.

Карпо. Нічого й примічати, коли воно і так видно!

Маруся. Що ж видно?

Карпо. Що видно? Те, що Наталя другого кохає!

Маруся. Кого?

Карпо. Ще й питаєш: кого? Мов сама не знаєш!

Маруся. Авжеж, не знаю.

Карпо. О, ти не знаєш!.. Всі ви, бачу, однакові.

Маруся. Та кажи ж: кого? Далебі, не знаю.

Карпо. Ще й далебі! А Василя не знаєш?

Маруся. Якого Василя?

Карпо. Вашого!.. приймака… Щоб йому…

Маруся. Тю-тю! що се ти верзеш? Щоб Наталя та покохала нашого Василя? Оце вигадав півтора людського!

Карпо (неймовірно дивиться на Марусю). А то скажеш: ні?

Маруся. Отже, як я бачу, то в тебе таки клепки недостає! Що Наталя, а що - Василь? Наталя - давнього, значного роду, а Василь - приймак безродний, та й годі!

Карпо. Так то так. Та коли він запав Наталі у око.

Маруся. Хто тобі наплів таке? Плюй ти тому у вічі!

Карпо. Усі люди кажуть… Все містечко знає. Моя мати каже.

Маруся. То твоя мати назнарошне, щоб тебе одвернути від Наталі.

Карпо. А Наталя не кохає Василя?

Маруся. Авжеж, ні.

Карпо. Кого ж вона кохає?

Маруся. О-о, який хитрий! Хоче, щоб усе йому сказала.

Карпо (чуло). Марусю! моя пораднице! Порадь мене як сестра рідна… Скажи мені по правді… Ти з нею зросла, товаришуєш, вона від тебе нічого не криє… Невже Наталя не кохає Василя? Я оце і прибіг до твого батька та матері… Вони у ладу з Лимерихою живуть; Наталя їх слухає… Хотів, бач, попрохати їх… може б, вони уговорили Наталю.

Маруся. Ото то й є, що ти, як той цуцик, поза гуменню бігаєш! Все коли б чужі та другі, а нема того, щоб самому Наталі сказати.

Карпо. Та мені страшно стає, коли вона на мене гляне! Що ж мені робити, коли я несмілий такий, коли я її так щиро кохаю, що не насмію сказати?

Маруся. Ото парубок! Не насміє сказати? Що ж у тебе - язик на прив’язі? Адже ж говориш зо мною?

Карпо (зітхнувши). То ж з тобою!

Маруся. Що ж я таке?