Карпо. Ти… друга річ… Ти - доступна… а Наталя - бог його знає!
– як не бачу, думкою: і не вгавав би та все говорив; а побачу - таке мене візьме, - язика не повернеш, мов він опух у мене або хто придержує його у роті!

Маруся. Ото все дурниця! То ти на себе такий напуск напустив. А я тобі ось що скажу: викинь ти з голови, що Наталя така недоступна. Вона така, як і всі, або ще й доступніша, ніж другі. У других гордощі є, - Наталя ніколи ніким не гордує; у других серце зле, - у Наталі воно добріше доброго… Ти таки, як стрінеш її, прямісінько до неї підійди, любісінько з нею поговори, то й побачиш, що все гаразд буде!

Карпо (радо). Е-е… їй-богу?

Маруся. Що ж л тобі брехати буду?

Карпо. Господи! що б я тому дав, хто б мене звів з Наталею?

Маруся. Ти знову на других вернеш. А я тобі все-таки! одно: не надійся, парубче, на других, надійся сам на себе. Другі не те скажуть, не так повернуть; а як сам - то слухай тільки свого доброго розуму.

Карпо. Розуму, розуму!.. Коли б же він був у мене добрий! А то він у мене помутився, як і сам я мучуся… А-а, гірке моє безталання! (Задумується). Слухай, Марусю… Зведи мене з Наталею. Поможи мені, як сестра рідна.

Маруся. Як же я тобі поможу?

Карпо. Зведи мене з нею… До себе її, чи що, попроси… Скажи: коли, я прийду. Я вже і матір укоськав. Оце вигнала з хати. Іди, каже, і женися, і бери кого хоч, тільки не дури світом! Я оце, правду кажучи, вийшов та й здумав… Піду, думаю, до твого батька, пораюся… Хотів… хотів, бач… попрохати твого батька, чи… не прогнав би він Василя від себе… Що він твоєму батькові? що батько йому?.. Звідкіль узявся - хай туди і йде!.. А його не буде - може, і Наталя інша стане.

Маруся (прикро на його дивиться). Бач, який ти! Я й не думала, щоб ти був такий недобрий… Що ж тобі Василь заподіяв, що ти так женеш на його?

Карпо. Прости мене… прости, Марусю. Я, бач, перед тобою, як перед богом, - нічим не таюся, нічого не крию… Мені нічого Василь не заподіяв… І я знаю, що це я гріх проти його замишляю… Та що ж мені робити? Мені все-таки здається, що Наталя кохає його.

Увіходе Василь, увесь у поту, виморений і, не примічаючи Карпа, повертається до Марусі.

Василь. Чи ти, Марусю, не знаєш, де батько свердла поховав?

Маруся. Які свердла?.. Там же, у комірчині.

Василь. Нема там того, що мені треба. (Запримітивши Карпа, до його). А-а, здоров, Карпе. Я тебе й не примічаю.

Карпо (понуро). Здоров.

Василь. Що се ти до нас завітав?

Карпо (заминаючись). Та се… он, до неї… То, бач, мати послали до її батька… а його немає дома.

Василь (усміхаючись). А може, й до матері?

Карпо (несміло). Ні… тільки до батька.

Василь. Ну, гаразд… Бувай же здоров. Підожди, може, швидко прийде батько, а мені ніколи. (Виходить).

Карпо. Бач, бач… він сміється… Чого він з мене сміється?

Маруся. Хто там сміється? То в його натура така весела.

Карпо. Ні-ні… Я бачу, я чую… Мене ти не проведеш… То він сміється з мого кохання… Я знаю - знаю… Ні, він - ворог мій… Мені серце каже, що він - ворог… От так і заколотилося все, як його уздріло! Так і заходило в йому все зле та лихе… (Сидять скільки хвилин мовчки). Ох, прощай, Марусю!

Маруся. Куди ж ти? Хіба не будеш батька дожидати?

Карпо. Діждав уже… Прощай! (Виходить).

Маруся. От ще один скніє, пропадає з кохання… Зовсім йому бог розум одібрав… І що воно таке, те кохання? Подумаєш: чого б його побиватися? Не все одно, що Грицько, що Йван? Ніт же! (Задумується). А воно цей Карпо хоч дурний, та хитрий… Бач, куди верне: Василя прогнати, то тоді, може, і Наталя інша стане… Воно справді, якби Василь на який час де дівся… може б, тоді Наталя пішла за Карпа… А там, щоб Василь знову прийшов… побачив, що немає Наталі… Може б, і на другого кого задивився… Може б… Та що се я, дурна, своїм дурним розумом розводжу! (Задумується, потім заводе пісню).