Увіходе Василь.

Василь (жартівливо). Агось і я.

Маруся. Ну, то що, що ти?

Василь. Як що? Прохала бога, щоб послав та вже й забула?

Маруся (розчовпавши). Тьфу!.. Про тебе, бач, і річ!

Василь. А про кого ж? Про того, може, що, наче п’яний, поковиляв з двору?

Маруся. А хоч би й про того… Чим не парубок?

Василь. Усім узяв, тільки бог розумом поскупився.

Маруся. У тебе всі дурні, тільки ти й розумний.

Василь. Ага-a! значить, у саме серце вцілив!.. Та господь з ним, я прийшов не за тим. Шукав-шукав свердла - катма! а їсти хочеться… Чи не дала б ти мені хоч шматочок хліба, поки що.

Маруся. Он же на столі лежить… Не бач?

Василь підходить до столу, лама шматок хліба і, посоливши, одходить; сіда на порозі і їсть. Скільки хвилин мовчать обоє.

Василь (понуро). Чого се він, справді, приходив?

Маруся. Хто?

Василь (прикро глянувши на неї). Що се ти, наче курчат розгубила!

Маруся (образливо). Розгубила… А що?

Василь. Чи не Шкандибенко розполохав?

Маруся. Шкандибенко.

Василь. Ну, жди, поки прийде позбирати.

Маруся (кинувши очима на його). Та й ядучий ти, Василю, господи, який ядучий!

Василь (жартуючи). Який же я ядучий, коли ось узяв невеличкий шматочок хліба та й досі половини не з’їв? А їсти - аж шкура болить!

Маруся (скрутнувши головою). Крути вже та верти! Звертай на хліб святий.

Василь. А то ж про що ти?

Маруся. Про твоє слово гірке та палке! Про твої речі гострі-уїдливі!

Василь. Бач, куди вона гне… Звісно: правда в вічі коле.

Маруся. Не про те я, Василю, кажу; не про правду святу. А про твоє серце зле та недобре.

Василь (зітхнувши). Ну, ще його, Марусю, ніхто не куштував, щоб довідався, чи добре воно, чи ні.

Маруся. Видно й так, чим воно дише.

Василь. Дише воно тим, чим другі надишуть. Цибулею надишуть - цибулею дихатиме, а часником - то й часником; а часом буває і стрюкуватим перцем.

Маруся. Та, мабуть, там у тебе у грудях не серце, а стрючина з перцю!

Василь. Поздоров, боже, можних та заможних, вони таки вигріли ту стрючину, що вся, мов кров’ю обкипіла, так почервоніла.

Маруся. У тебе все можні та заможні!

Василь. Кому тепло, то не кричатиме, що холодно.

Маруся. А тобі чого недостало?

Василь (глянувши на неї). Мені? (Усміхається). Мені їсти хочеться.

Маруся. То не їси хіба?

Василь. Їм же, бач; і зараз їм. Тільки ситий голодному не товариш!

Маруся. Тобі б уже, Василю, гріх таке і казати, як тобі у нас не добре?!

Василь (похнюпивши голову). Оце то те й є, що базікала стара до смерті, поти й словом подавилася!

Маруся. А що ж, може, неправда?

Василь. Та правда ж, правда. Чи не в Шкандибенка її позичила? Он у його матері ще тепліша!

Маруся. Ну чого ти у їх уївся? Чого ти у їх узлився? Що, вони тебе чим зачіпають?

Василь (хижо зареготавшись). Ага! і в тебе обізвалася господарська кров! Е-е, воно, бач, так: яблучко від яблуньки недалеко відкотиться.

Маруся. Ти все одно та одно плещеш: можні та заможні! господарі та дуки! Вони, може, про тебе і не чули ніколи, а ти все одно: вороги та напасники!

Василь (махнувши рукою). Мовчи, глуха, - менше гріха!