— Так, тітонько! Ні, що ви… дякую, тітонько Поллі! — торохтіла Полліанна, вибігаючи з кімнати.

Величезний сірий маєток мав зовсім інший вигляд, коли Полліанна прийшла до містера Джона Пендлтона вдруге. Усі вікна були відчинені, а літня служниця розвішувала білизну на задньому дворі. Біля входу стояв візок лікаря.

Як і минулого разу, Полліанна підійшла до бокового входу. Вона подзвонила в двері — її пальці не заклякли як тоді, коли вона стискала в руках ключі.

Уже знайомий маленький песик підбіг до неї, щоб привітатися. Та довелося почекати, поки служниця, яка розвішувала білизну, відчинить двері.

— Я принесла телячий холодець для містера Пендлтона, — зніяковіло усміхнулася Полліанна.

— Дякую, — мовила жінка, простягнувши руку за мисочкою. — Що я маю переказати містеру Пендлтону? Від кого цей холодець?

Цієї миті в холі з'явився лікар. Він якраз почув слова служниці і встиг помітити розчароване обличчя Полліанни. Лікар підійшов до них.

— Ага! Холодець із телячої ніжки? — запитав він. — Просто чудово! Може, провідаєш нашого пацієнта?

— Із радістю, сер, — аж засяяла Полліанна. Лікар кивнув служниці, і вона пішла, але була дуже здивована.

— Але лікарю, хіба ж містер Пендлтон не дав наказу нікого до нього не пускати? — стривожено запитав молодий санітар.

— Саме так, — рішуче підтвердив лікар. — Однак тепер я тут за головного. Беру це на себе! — А потім додав: — Звісно, ви про це не знаєте, але ця дівчинка краща за будь-які ліки! І коли щось може витягнути Пендлтона з депресії, то це тільки вона. Ось чому я її до нього послав.

— Хто ж це така?

Трохи вагаючись, лікар відповів:

— Це небога однієї шанованої леді нашого міста, а звуть її Полліанна Віттієр. Я… я ще не зовсім добре її знаю, і ми не так довго спілкувалися, та багато моїх пацієнтів її обожнюють, і слава Богу! Санітар усміхнувся:

— Справді? І як же діють ці «ліки»?

— Я не знаю, але одне зрозуміло — вона володіє здатністю радіти всьому, що сталося чи має статися. У кожному разі це зрозуміло з розмов, які вона веде з моїми пацієнтами, — слово «рада» я чую від них дуже часто. Коротше кажучи, — додав лікар Чілтон, виходячи на ґанок із веселою усмішкою, — я був би не проти виписувати цю дівчинку як ліки, хоча тоді всім медикам доведеться кидати свій фах і йти торгувати дріб'язком чи рити канави, — розсміявся він, підхоплюючи віжки та сідаючи у свій візок.

Тимчасом Полліанну, за розпорядженням лікаря, провели до кімнати Джона Пендлтона. Вона йшла через велику бібліотеку в кінці холу і помічала всі зміни, що тут відбулися, а їх було чимало. Шафи, заставлені численними книгами і червоні фіранки лишилися незмінними, але підлога була гарно виметена, стіл прибраний, а пилу ніде не було видно. Картка з номерами телефонів висіла на своєму місці, а мідні ґратки каміну аж блищали. Одні таємничі двері були прочинені, і саме туди її вела служниця. За мить Полліанна опинилася в розкішно умебльованій спальні, а служниця, трохи затинаючись, почала пояснювати:

— Якщо ваша ласка, сер, тут до вас прийшла маленька дівчинка з холодцем… Лікар сказав, щоб я провела її сюди.

Полліанна залишилася на самоті із суворим чоловіком, який лежав на ліжку, випроставшись.

— Та хіба ж я не казав, що не хочу… — почувся роздратований голос. — А, це ти! — і голос став трохи теплішим, а дівчинка підійшла до ліжка ближче.

— Так, містере, це я, — усміхнулася Полліанна. — І я така рада, що мені дозволили вас побачити! Розумієте, спочатку жіночка вже майже забрала в мене холодець, і я боялася, що взагалі вас не побачу. А тоді прийшов лікар і дозволив. Правда ж, це дуже мило з його боку?

— Гм, — тільки й відповів чоловік, та на його губах з'явилася мимовільна усмішка.

— Я принесла вам холодцю, — мовила Полліанна, — ми приготували його з телячої ніжки. Сподіваюся, вам сподобається, — із надією додала дівчинка.

— Я ще ніколи його не їв, — усмішка щезла, а на обличчі містера Пендлтона знову з'явилося невдоволення.

На мить Полліанна розгубилася, і здавалося, була трохи розчарована. Та вона поставила мисочку на стіл і знову почала говорити.

— Справді не їли? О, тоді ви не можете знати, любите ви його чи ні, правда? Тоді я навіть рада, що ви його не куштували. Бо якби таки куштували…

— Гаразд, можеш не старатися. Одне я знаю напевне — я лежу тут непорушно і, мабуть, лежатиму аж до Судного дня, — роздратовано заявив чоловік.

— О ні! До Судного дня ви навряд чи лежатимете — знаєте, це ж трапиться тільки тоді, як архангел Гавриїл подме у свою трубу… Хіба що цей день настане раніше, аніж усі очікують, тоді все можливо. У Біблії сказано, що Судний день може настати значно раніше, аніж ми сподіваємось, та я не думаю, що так буде. Тобто, ви не подумайте, я вірю всьому, про що пишеться в Біблії, та не думаю, що цей день настане швидше, ніж ми думаємо, і…