Залишивши капличку, Полліанна не пішла додому. Натомість вона почимчикувала до Пендлтонського пагорба. У неї був важкий день, навіть попри те, що «вихідний» — так вона називала дні, коли не було уроків шиття й куховарства. Тому дівчинка вирішила, що після прогулянки у спокійному й зеленому лісі їй стане набагато легше. Сонце щосили пекло їй у спину, але дівчинка вперто видиралася на Пендлтонський пагорб.

— Додому можна не з'являтися до пів на шосту, — міркувала Полліанна, — а прогулятися мені не завадить, хоч і доводиться туди дертися пагорбом.

Полліанна чудово знала, наскільки гарним буває Пендлтонський ліс. Та сьогодні він був особливо прекрасним, ніби намагався розрадити її — адже завтра доведеться розповісти про все Джиммі.

— От якби всі вони були тут — ті леді, що так голосно розмовляли, — зітхнула Полліанна, зводячи очі на блакитне небо між кронами зелених дерев, осяяних сонцем. — Вони б точно передумали щодо Джиммі Біна, і хтось обов'язково узяв би його до себе, — упевнено закінчила дівчинка, хоч і сама не знала, звідки в неї така впевненість.

Раптом Полліанна нашорошила вуха й прислухалася. Десь попереду голосно гавкав собака. За мить він уже біг до неї, гавкаючи ще голосніше.

— Привіт, песику! Привіт! — дівчинка поглянула на собаку, а потім — очікувально — на стежку, якою він прибіг. Вона не мала жодного сумніву, що вже бачила цього собаку, і знала, кому він належав. Авжеж — Незнайомцю, містеру Джону Пендлтону! Дівчинка пильно дивилася на стежку, сподіваючись нарешті його побачити, але той не з'являвся. Тоді вона знову звернула увагу на собаку. Той, як видалося Полліанні, поводився доволі дивно. Він продовжував гавкати, уривчасто, ніби подавав сигнал тривоги.

І постійно то вибігав на стежку, то повертався до дівчинки. Вони пішли стежкою, і врешті дійшли до бокової стежинки. Пес почав гавкати ще сильніше, ніби благаючи Полліанну повернути на цю стежку.

— Але ж я йду додому! — сміялася Полліанна, продовжуючи йти прямо.

Собака, здавалося, збожеволів. Він бігав туди-сюди, туди-сюди між стежкою і Полліанною, гавкаючи й жалібно підвиваючи. Кожен його рух і погляд розумних каштанових очей свідчили про благання — настільки сильне, що врешті дівчинка зрозуміла, розвернулася й пішла услід за ним.

Тепер собака щосили кинувся вперед. І дуже скоро Полліанна зрозуміла, чому: біля підніжжя скелі, неподалік від бокової стежки, непорушно лежав чоловік.

Під ногами дівчинки хруснула гілка, і чоловік повернув голову. Із криком розпачу Полліанна підбігла до нього.

— Містере Пендлтон! Ви поранені?

— Поранений? Ні, що ти! Я просто тут сонячні ванни приймаю! — в'їдливо відповів той. — Слухай, ну ти хоч щось розумієш? Хоч щось розумне можеш зробити?

Полліанні від образи аж мову відібрало, але за звичкою вона почала відповідати на запитання по порядку.

— Що ж, містере Пендлтон, розумію я не все і не завжди, та й не все мені вдається, але більшість леді з Жіночої допомоги, окрім, щоправда, місіс Роусон, завжди говорили, що здорового глузду мені не бракує. Я чула, як вони про це якось говорили, хоч вони й не здогадувалися, що я це чую.

Чоловік похмуро усміхнувся.

— Добре, добре, ти мені вибач, я погарячкував. Це все через ногу — зламав ненароком. Тепер послухай мене, — він зробив паузу, а потім із зусиллям заліз у кишеню своїх штанів і витяг звідти в'язку ключів. — Та стежка веде до мого дому — йти туди хвилин п'ять, не більше. Дійти до бокових дверей біля порткошеру [3] . Ти знаєш, що це таке?

— Так, сер. У тітоньки є такий, а над ним тераса, на даху якої я якось спала. Точніше, не спала, бо мене майже одразу знайшли.

— Що? А, гаразд. Коли зайдеш до будинку, пройди через вестибюль і хол до останніх дверей. На великому полірованому столі в центрі кімнати знайдеш телефон. Ти вмієш ним користуватися?

— Так, звісно! Якось тітонька Поллі…

— Зараз не до тітоньки Поллі, — різко перервав її чоловік, намагаючись хоч трохи ворухнутися.

— Набереш лікаря Томаса Чілтона — його номер має бути на картці десь там. Вона може висіти на гачку але я не впевнений. Гадаю, ти зможеш упізнати картку з телефонами?

— Так, зможу! Мені так подобається та, що в тітоньки Поллі! На ній стільки дивних імен і прізвищ, і…

— Скажеш лікареві Чілтону що Джон Пендлтон лежить біля підніжжя пагорба Маленького Орла у Пендлтонському лісі зі зламаною ногою. Тож нехай приїздить із ношами та двома помічниками. Що робити далі, він знає сам. Скажеш, щоб ішов сюди стежкою від будинку.

— Зі зламаною ногою? О містере Пендлтон, як це жахливо! — здригнулася Полліанна. — Але я така рада, що нагодилася саме вчасно! Чи не можу я ще щось…