Джон Пендлтон раптом голосно засміявся. Цієї миті до кімнати якраз заходив санітар. Почувши сміх хворого, він притьмом вийшов, не кажучи ані слова. Як той кухар, що відкриває дверцята духовки і швиденько їх закриває, бо пиріг іще не піднявся, а холодне повітря може його зіпсувати.

— Тобі не здається, що ти трохи заплуталася? — запитав містер Пендлтон у Полліанни.

— Може бути! — весело розсміялася дівчинка. — Але я мала на увазі, що поламана нога — це не те, що триває довго. От, наприклад, місіс Сноу не зможе ходити до кінця життя. А ви маєте радіти, що насправді не лежатимете в ліжку аж до Судного дня!

— О, я такий радий, — похмуро зауважив хворий.

— І до того ж ви зламали тільки одну ногу, тому радійте, що не дві, — сипала аргументами дівчинка.

— Авжеж! Я просто щасливчик! — фиркнув чоловік, звівши брови. — Із такої точки зору я маю тішитися, що я не стонога і не зламав п'ятдесят своїх ніг!

Полліанна захихотіла:

— Оце ви справді гарно придумали, — міркувала вона, — бо в стоніг дуже багато ніг. Тож ви можете радіти тому…

— О, звісно, — урвав її на півслові хворий, і до його голосу, здавалося, знову повернулася гіркота. — Мені тільки й лишається, що радіти усім довкола — санітару, лікарю, служниці на кухні…

— Звичайно, містере, ви тільки подумайте, як би вам було погано без них!

— Що? — здивовано вигукнув хворий.

— Я маю на увазі, що вам було б геть погано, якби ви лежали тут сам-один, а поряд нікого не було!

— Гм, з цього й потрібно починати, — роздратовано зауважив чоловік, — я таки лежу тут сам-один! А ти сподіваєшся, що я радітиму — і кому? Жінці, яка перевертає все в будинку догори дриґом і називає це прибиранням, чоловікові, який їй допомагає

і потурає, ще й називає це «доглядом за хворим»? Я вже не кажу про лікаря, який їх підтримує, — це ціла змова! І на додачу всім їм потрібно платити, і добре платити!

Полліанна співчутливо поглянула на хворого:

— Так, тут я вас розумію… Приємного в цьому мало, адже ви постійно заощаджували гроші, усі ці роки.

— Що я робив?!

— Заощаджували. Купували тільки боби і рибні фрикадельки, ви ж і самі це знаєте. Вам справді подобаються боби? Чи індичка подобається більше, і справа тільки в шістдесяти центах?

— Послухай, дитино, про що це ти говориш?

— Таж про гроші! Ви відмовляєте собі в усьому, збираючи гроші для язичників. Я дізналася про це випадково. І це одна з причин, чому я вважаю вас насправді добрим, а суворим тільки на вигляд. Власне, мені про все це Ненсі розповіла, — відповіла Полліанна, усміхаючись.

У хворого аж щелепа від здивування відвисла.

— Ненсі розповіла, що я заощаджую гроші для… Гм, а можу я поцікавитися, хто така ця Ненсі?

— Наша Ненсі. Вона працює в тітоньки Поллі.

— Тітонька Поллі! А це хто ж така?

— Це міс Поллі Гаррінґтон, із якою я живу. Хворий аж здригнувся на ліжку.

— Міс… Поллі… Гаррінґтон? — видихнув він. — Ти живеш із нею?

— Так, я її небога. Вона взяла мене на виховання, бо моя мама була її рідною сестрою, — стиха почала розповідати дівчинка. — І коли тато пішов на небо, щоб там зустрітися з мамою, у мене нікого не лишилося, окрім Жіночої допомоги. І тітонька взяла мене до себе.

Містер Пендлтон мовчав. Його голова лежала на подушці, а обличчя було блідим — настільки, що Полліанна злякалася. Вона поволі підвелася зі стільця.

— Мені, мабуть, краще піти, — мовила вона. — Сподіваюся, холодець вам сподобається.

Хворий раптом повернувся до неї і розплющив очі. У них читалося якесь незрозуміле благання. Полліанна не могла цього не помітити.

— То ти небога міс Поллі Гаррінґтон? — лагідно запитав він.

— Так, сер.

Його очі уважно вивчали Полліанну, аж поки вона не відчула, що потрібно щось сказати.

— Ви її, мабуть знаєте? — поцікавилася дівчинка.

Джон Пендлтон усміхнувся, але його посмішка була трохи дивна.

— О, так, я її знаю, — на мить він завагався, але потім продовжив, знову-таки дивно усміхаючись, — але ж ні, не може бути, що це міс Поллі Гаррінґтон прислала мені холодець? Полліанна засмучено відповіла:

— Н-ні, сер, це не вона. Вона сказала, що я маю зробити все, щоб ви навіть і не припустили, що вона могла його прислати. Та я…