Полліанна ж тільки усміхнулася.

— Але він і справді до мене звик, Ненсі, хоч і сам цього не хотів. І навіть сьогодні він зізнався, що не хотів більше мене бачити. Виявляється, я нагадала йому про щось, що він марно намагається забути. Та потім…

— Чекайте-чекайте! — перервала її схвильована Ненсі. — Він так і сказав? Що ви йому нагадали про те, що він намагається забути?

— Еге ж, а потім…

— Про що ж це він казав? — нетерпляче випитувала Ненсі.

— Не знаю. Просто зізнався, що хотів щось забути.

— Справжня таємниця! — приголомшено вигукнула служниця. — Так ось чому він без тебе не може! О міс Полліанно! Ну це просто-таки як у книжці, а я їх багато прочитала, так-так! І «Таємницю леді Мод», і «Втраченого спадкоємця», і «Прихованих роками» — і в усіх цих книжках не обходилося без таємниць, ось так! Зірочки мої й панчішки! Тільки подумайте — просто під вашим носом люди живуть, як у книжці, а ви про це навіть не здогадуєтеся! А тепер розкажіть мені все-все, про що він говорив! Тут точно якась таємниця, і не просто так він до вас прив'язався, ой, тут щось таки є!

— Але це не він до мене прив'язався, — протестувала Полліанна, — адже це я з ним перша заговорила! І він навіть не знав, хто я така, допоки я не принесла йому холодцю з телячої ніжки й не дала зрозуміти, що тітонька Поллі його не посилала.

Ненсі раптом підстрибнула й заплескала в долоні:

— О міс Полліанно, тепер я знаю, знаю! — схвильовано повторювала вона. Наступної миті служниця знову сіла коло дівчинки. — Тепер скажіть мені, та спершу гарно подумайте і відповідайте як є. Це після того як він дізнався, що ви небога міс Поллі, містер Пендлтон вирішив, що краще йому вас більше не бачити?

— Ай справді. Я сказала йому, хто я, ще минулого разу. А цього разу він отаке мені розповів.

— Так я й думала, — тріумфувала Ненсі. — А міс Поллі ніколи б не послала йому холодець від себе, правильно?

— Саме так.

— І ви йому сказали, що вона не посилала холодцю?

— Авжеж, і він…

— І він почав дивно поводитися, коли дізнався, що ви її небога. Так було, чи ні?

— Ну, так… Він і справді був трохи дивний — через той холодець, — погодилася Полліанна, трохи спохмурнівши.

— Тоді мені все ясно! — вигукнула Ненсі. — Ось тільки послухайте: містер Джон Пендлтон і був коханим міс Поллі Гаррінґтон! — впевнено проголосила вона, щоправда, кидаючи обережні погляди за спину.

— Та ні, Ненсі, цього не може бути! Він їй зовсім не подобається! — заперечила Полліанна.

— Звісно, не подобається! У тім-то й річ! — пояснювала очевидне служниця. — Тому вони й посварилися.

Полліанна, здавалося, все ще не йняла віри словам Ненсі. І тоді служниця знову всілася поряд із нею і почала розповідати все спочатку.

— Було все так. Якраз перед вашим приїздом сюди містер Том — садівник — розповів мені, що в міс Поллі колись був коханий. Я спочатку й сама не повірила. Ну уявіть — вона і чоловік! Але старий Том стояв на своєму і сказав, що той чоловік і зараз живе тут, у місті. Ну, а тепер мені все зрозуміло. Це ж Джон Пендлтон! У нього таємниче життя? Ще й яке! Хіба він не живе відлюдником і ніколи ні з ким не говорить? А ця дивна поведінка, коли він дізнався, що ви небога міс Поллі?! До того ж цей чоловік зізнався, що ви нагадуєте йому про те, що він волів би забути. Та безперечно він мав на увазі міс Поллі! Ну, а вона — холодцю посилати йому не хотіла! Це ж теж доказ! Ось так, міс Полліанно, усе просто, дуже просто!

— О-о-о, — видихнула Полліанна, широко розплющивши від здивування очі, — але ж, Ненсі, я гадаю, якби вони справді кохали одне одного, то вже якось би помирилися! Вони ж обоє були самотні всі ці роки! Мабуть, вони були б дуже раді помиритися!

Почувши це, Ненсі лише презирливо пхикнула.

— Гадаю, ви небагато знаєте про кохання, міс Полліанно. Розумієте, ви все-таки ще дитина. Та якщо на світі і є люди, які не здатні грати у вашу «гру радості», то це саме ця парочка закоханих у сварці. Саме так! Він такий суворий і злий, а вона…

Тут Ненсі раптом зупинилася, згадавши із ким та про кого говорить. Та за мить весело розсміялася:

— А знаєте, міс Полліанно, як би все-таки було добре, коли б ви навчили їх грати у свою гру — і вони б помирилися! Ах, Боже ж мій! Ото б усі в місті здивувалися, якби побачили їх разом! Та це неможливо, точно, зовсім неможливо!

На це Полліанна нічого не відповіла, але коли вона трохи згодом зайшла до будинку, було помітно, що вона дуже серйозно щось обмірковує.