Теплі серпневі дні пролітали як одна мить, Полліанна тепер навідувалася до великого будинку на Пендлтонському пагорбі дуже часто. Однак їй іноді здавалося, що її візити не завжди приносять хворому полегшення. Не те щоб Джонові Пендлтону не хотілося її бачити — він сам посилав по неї; та коли дівчинка приходила, в його очах іноді поселявся якийсь незрозумілий смуток. Принаймні, так здавалося Полліанні.

Він всіляко намагався її розважати, показував багато гарних і водночас дивних речей: книги, картини, різні цікавинки. Та все ж часто нарікав на свій жалюгідний стан і незваних мешканців свого дому, які намагалися все робити по-своєму. Містер Пендлтон завжди любив слухати розповіді Полліанни — дівчинка любила поговорити. Проте дівчинка зазвичай уникала дивитися на нього: хворий часто неначе застигав на подушці з неприродно блідим обличчям, і їй було боляче на бачити це. Вона не розуміла, що саме сказане нею змушувало його так бліднути. Що ж до гри в радість, Полліанна хотіла розповісти йому про неї й запропонувати пограти, та ніяк не траплялося слушної миті. Дівчинка спробувала розповісти вже двічі, та щоразу, коли вона говорила: «І тоді тато запропонував…», містер Пендлтон різко переводив розмову в інше русло.

Тепер у Полліанни не було жодних сумнівів стосовно того, що саме Джон Пендлтон був колись коханим тітоньки Поллі, і дівчинка всім своїм добрим серцем прагнула зробити все, щоб таки з'єднати ці люблячі, та надзвичайно самотні серця.

Та поки що вона не уявляла, як це можна зробити. Вона іноді говорила з містером Пендлтоном про свою тітоньку, він слухав — часом уважно, а часом роздратовано, та здебільшого з трохи дивною посмішкою на зазвичай суворому обличчі. Говорила вона про містера Пендлтона і з тітонькою Поллі, точніше, намагалася поговорити, бо зазвичай тітка її довго не слухала і завжди знаходила іншу тему для розмови. Вона так часто робила, коли Полліанна заводила про когось мову а особливо коли йшлося про лікаря Чілтона. Дівчинка гадала, що це через те, що саме лікар Чілтон побачив тітоньку на веранді з новою зачіскою, трояндою у волоссі та мереживною шаллю на плечах. Дуже скоро Полліанна й сама переконалася в тому, що тітонька справді не любить лікаря. А трапилося це, коли дівчинка трохи застудилася й була змушена сидіти вдома.

— Якщо до вечора тобі не покращає, доведеться послати когось по лікаря, — сказала тітка Поллі.

— Справді? О, тоді я хочу, щоб мені було зле, — вигукнула Полліанна, — адже тоді до мене прийде лікар Чілтон.

Тітка якось дивно на неї подивилася, і Полліанна не зовсім зрозуміла цей погляд.

— Тебе лікуватиме не лікар Чілтон, Полліанно, — різко мовила міс Поллі. — Він не наш сімейний лікар. Якщо тобі стане гірше, я викличу лікаря Воррена.

На щастя, дівчинці стало краще, і лікар взагалі не знадобився.

— Я така рада, — зізналася Полліанна тітці того ж вечора. — Звісно, мені подобається лікар Воррен, але лікар Чілтон все-таки подобається мені більше. Думаю, він би засмутився, якби його не покликали мене лікувати. Знаєте, тітонько Поллі, він же не винен, що випадково побачив вас — тоді, як я вас зачесала й накинула вам на плечі шаль, — серйозно зауважила дівчинка.

— Годі вже, Полліанно. Я не хочу обговорювати ані лікаря Чілтона, ані його почуття, — рішуче відрізала міс Поллі.

Якусь мить дівчинка засмучено на неї дивилася, а потім зітхнула:

— Мені так подобається, коли на ваших щоках з'являються ось такі рум'янці, тітонько Поллі, і, знаєте, мені так хочеться вас знову причесати… От якби ви… — але договорити їй не вдалося, бо міс Поллі вже була в іншому кінці коридору.

Якось наприкінці серпня Полліанна прийшла до містера Пендлтона зранку й помітила на його подушці яскраві веселкові смужки — блакитну, жовту, зелену, червону, фіолетову… Дівчинка аж завмерла від захвату.

— О, містере Пендлтон, до вас у гості завітала малесенька веселка, — і Полліанна радісно заплескала в долоні. — О, яка ж вона гарна! Але як сюди могла потрапити веселка? — запитала вона.

Чоловік розсміявся, але сміх чомусь був сумним. Цього ранку Джон Пендлтон був не в гуморі.

— Гадаю, вона «потрапила» сюди через он той скляний термометр на вікні, — слабким голосом мовив він. — Взагалі, це погано, коли сонце світить на термометр, та зранку його проміння потрапляє саме в це вікно.

— Веселка така гарна, містере Пендлтон, правда ж? І це справді робить сонце? Це ж треба! Якби в мене був термометр, я б почепила його на сонці, щоб бачити такі веселки цілісінький день!

— Ха, такий термометр і користі не приноситиме, — розсміявся хворий. — Як же він зможе показати, наскільки тепло чи холодно надворі, якщо цілий день висітиме на сонці?

— А мені все одно, — мовила Полліанна, із захватом милуючись кольоровими промінцями на подушці. — Яка різниця — якщо у твоїй кімнаті завжди житиме маленька веселка?

Містер Пендлтон знову засміявся. Він зацікавлено дивився на щасливе обличчя дівчинки, а потім йому сяйнула одна думка. Він подзвонив у дзвіночок.

— Норо, — мовив хворий, коли до кімнати ввійшла літня служниця, — принеси мені один із великих мідних підсвічників, що стоять на каміні у першій вітальні.

— Так, сер, — пробурмотіла дуже здивована жінка. За мить вона повернулася. Її супроводжував незвичайний тихий дзенькіт. Жінка підійшла до ліжка. Дзенькіт створювали кришталеві підвіски, що висіли на старовинному канделябрі в її руках.