Полліанна радісно заплескала в долоні.

— Я така рада, — вигукнула вона. Раптом її обличчя осяяла щаслива усмішка. — А знаєте, тітонько Поллі, тепер я й справді можу дечому радіти. Я рада, що мої ноги раніше могли ходити, інакше я просто не змогла б усе це зробити!

Димові дні спливали один за одним, та Полліанні усе здавалося, що вони безкінечні і сповнені болю. Але вона намагалася не втрачати оптимізму хоч би що траплялося. І як же добре було грати у гру разом із тітонькою Поллі! Адже вона знаходила стільки приводів для радості! Саме тітонька Поллі одного дня знайшла у книзі історію про двох маленьких волоцюг, які в заметіль знайшли на вулиці двері й накрилися ними, щоб захиститися від негоди, і дуже жаліли тих, у кого не було таких дверей! А ще тітонька якось розповіла Полліанні історію про стару леді, яка мала лише два зуби, але все одно раділа — адже один ріс згори, а інший знизу, і вона могла ними кусати!

Полліанна ж, як і місіс Сноу, почала плести гарненькі речі із кольорової пряжі. Барвисті клубочки яскравіли на білому простирадлі, і Полліанна — знову ж таки, як місіс Сноу, — раділа тому, що в неї працюють руки.

До дівчинки іноді приходили знайомі і друзі, а ще їй писали записки із приємними побажаннями, і їй завжди було над чим подумати. Одного разу до неї навіть навідався Джон Пендлтон, а Джиммі Бін прибігав аж двічі. Містер Пендлтон запевнив Полліанну що Джиммі виявився чудовим хлопчиком, і їм добре живеться разом. А Джиммі радісно розповів про те, що він потрапив у надзвичайно гарний будинок, а містер Пендлтон став для нього справжньою родиною. Обоє запевнили дівчинку, що всього цього не було б, якби не вона.

— Тепер я ще більше радію тому, що в мене були ноги, — трохи пізніше зізналася тітоньці Полліанна.

Нарешті настала весна. Лікування не принесло бажаного результату; всі потроху звикали до думки, що прогноз лікаря Міда таки справдиться, і Полліанна вже ніколи не ходитиме.

Майже всі жителі Белдінґсвіля постійно цікавилися станом дівчинки. Та був один чоловік, який ретельно збирав будь-яку інформацію. Здавалося, що він знав про дівчинку все, так, ніби сам її лікував. І з кожною звісткою про її стан він хвилювався все більше, бо розумів, що вони просто втрачають дорогоцінний час. Коли ж Полліанні не стало краще і навесні, чоловік просто не зміг більше сидіти, склавши руки. І тоді лікар Чілтон (так-так, це був саме він!) вирішив піти до містера Пендлтона.

— Пендлтоне, — рішуче почав лікар, коли вони пройшли до кабінету, — я прийшов саме до вас, бо ви як ніхто знаєте історію моїх стосунків із міс Поллі Гаррінґтон.

Джон Пендлтон здивовано на нього поглянув. Звісно, він знав, що між міс Поллі та лікарем Чілтоном колись були романтичні стосунки, та про це ніхто не згадував уже п'ятнадцять років.

— Так, я пам'ятаю, — відповів він, намагаючись надати своїм словам інтонації співчуття. Але потім помітив, що співчуття було навіть зайвим, бо лікареві було геть не до того, як хтось сприйме його слова.

— Пендлтоне, я маю побачити дівчинку. Мені конче необхідно її оглянути. Я мушуїї оглянути!

— То чому б вам це не зробити? — запитав містер Пендлтон.

— Чому? Ви ж самі знаєте, що я вже п'ятнадцять років не переступав порогу її будинку. Вам, звісно, це невідомо, та я скажу: господиня цього дому наостанок сказала мені, що наступного разу, коли я увійду туди, це означатиме, що вона визнала свою провину і вийде за мене заміж. Ось чому я не впевнений, що зможу туди потрапити, якщо вона сама мене не запросить.

— Навіщо ж чекати запрошення? Просто підіть туди і огляньте дівчинку.

— Ну, знаєте, у мене є почуття власної гідності, — трохи обурився лікар.

— Та якщо ви так переживаєте, чи не можна ненадовго забути про гідність та про сварку і…

— Забути про сварку?! — вигукнув лікар. — Та річ зовсім не в цьому! Я б міг піти туди на колінах чи навіть на голові — якби ж це тільки допомогло! Я мав на увазі професійну гідність. Дівчинка хвора, я лікар. Але ж я не можу увірватися до них і сказати: «Візьміть мене!».

— Чілтоне, а чому ви все-таки посварилися? — раптом поцікавився містер Пендлтон.

Лікар зробив незрозумілий жест рукою і підвівся.

— Хочете знати причину? Коли йдеться про сварку між двома закоханими, хто може визначити, чому вони насправді сваряться? Іноді дурна суперечка з приводу розмірів місяця чи глибини річки може розростися до жахливої сварки, після якої настають довгі роки мовчання й гіркоти… Та не будемо про це! Я не хочу згадувати про цю сварку Пендлтоне. Але мені потрібно побачити дівчинку. Це питання життя і смерті. Ставлю дев'ять із десяти, що Полліанна Віттієр знову ходитиме!

Лікар говорив чітко і голосно, і якраз із цими словами він підійшов до відчиненого вікна. Джиммі Бін, який полов перший бур'ян у квітнику, почув усе й принишк, слухаючи далі.

— Полліанна ходитиме? — із подивом перепитав Джон Пендлтон. — Що ви маєте на увазі?

— Я кажу це, бо зробив певні висновки із того, що мені стало відомо про перебіг її хвороби. Її випадок дуже схожий на той, який вдалося вилікувати моєму колезі. Ми з ним училися в одному коледжі. Цей лікар спеціалізується на таких проблемах. Певна річ, я теж багато про все це знаю, до того ж ми постійно листуємося. І з того, що я чув про Полліанну, я зрозумів, що мені треба її оглянути!