— Ви справді маєте це зробити! — вигукнув містер Пендлтон. — А чи не можна влаштувати все, домовившись із лікарем Ворреном?

— Боюся, що ні, — похитав головою лікар Чілтон. — Воррен насправді непоганий чолов'яга. Він казав мені, що одразу запропонував міс Гаррінґтон викликати мене для консультації, та її «Ні!» було таким рішучим, що він більше не наважився це пропонувати, хоча й знає про те, що я хотів оглянути Полліанну. А ще деякі із його шанованих пацієнтів перейшли лікуватися до мене, тож він не надто радіє з цього приводу… Але я маю оглянути цю дитину! Тільки подумайте, наскільки це може бути важливо для неї!

— Авжеж, та яке це матиме значення, якщо ви її не оглянете?

— Але як я можу це зробити? Мене має запросити її тітка, а вона цього точно ніколи не зробить! — з болем вигукнув лікар.

— Треба зробити так, щоб вона вас запросила, — мовив містер Пендлтон.

— Та як?

— На жаль, я не знаю.

— Цього, либонь, ніхто не знає. Вона надто горда й сердита, щоб запросити мене після того, що сказала багато років тому. Та коли я думаю про цю бідолашну дівчинку, коли розумію, що ключ до її здоров'я може бути саме в моїх руках… А на заваді стоїть почуття гідності та професійний етикет… Я… — лікар так і не закінчив своєї думки, запхав руки до кишень і знову почав ходити по кімнаті туди-сюди. Він дуже нервував.

— Але якби можна було усе їй пояснити, — міркував Джон Пендлтон.

— І хто б це міг зробити? — похмуро поцікавився лікар.

— Не знаю, ох, не знаю, — розпачливо простогнав господар будинку.

Джиммі Бін на мить завмер під вікном. Він уважно слухав кожне слово, затамувавши подих, і тепер знав, що робити:

— Я знаю, хто це зробить! — схвильовано прошепотів він. — Це зроблю я — Джиммі Бін! — І він проповз аж до рогу будинку, а потім щодуху побіг до маєтку Гаррінґтонів.

— Прийшов Джиммі Бін. Він хоче бачити вас.

— Мене? — щиро здивувалася міс Поллі. — А ти впевнена, що він прийшов не до Полліанни? Перекажи, що до неї можна зайти на кілька хвилин.

— Я теж спочатку подумала, що він помилився. Та хлопчик каже, що йому треба поговорити з вами.

— Що ж, гаразд, я спущусь, — і міс Поллі втомлено підвелася з крісла.

У вітальні вона побачила Джиммі, який чекав на неї. Він дуже зніяковів, і його щоки залив рум'янець.

— Мем, я, мабуть, зараз скажу вам щось жахливе, та мовчати я не можу, бо все це заради Полліанни, — нарешті заговорив він, — а для Полліанни я готовий по гарячому вугіллю ходити, чи з вами говорити, чи ще щось — ну, ви й самі розумієте. Ви б теж так сказали, якби знали, що вона знову може почати ходити. І ось я прийшов, щоб сказати, що якщо тільки почуття гідності, чи як там його, заважає тому, щоб Полліанна ходила, то я хотів би попросити вас покликати лікаря Чілтона. Ну, ви й самі розумієте, що й до чого.

— Що-о? — перервала його міс Поллі, у якої аж обличчя витягнулося від обурення. Ще б пак — таке нахабство!

Джиммі важко зітхнув.

— Та я геть не хотів вас сердити. Тому й сказав одразу, що вона зможе ходити. Думав, що ви як почуєте, то зрадієте.

— Джиммі, про що це ти говориш? — уже спокійніше запитала міс Поллі.

— Та я ж намагаюсь вам розказати, — знову зітхнув він.

— Тоді розповідай. Але почни з самого початку і так, щоб я все зрозуміла!

— Що ж, спочатку лікар Чілтон прийшов до містера Пендлтона, і вони говорили у бібліотеці, — схвильовано заговорив хлопчик. — Це вам зрозуміло?

— Так, Джиммі, — вже зовсім спокійно відповіла міс Поллі.

— Ну от, а вікно було відчинене, а під ним, знаєте, є квітник. І я там рвав бур'яни, а потім почув розмову.

— Джиммі, ти підслуховував?

— Вони не про мене говорили, та я й не навмисно слухав! — трохи ображено мовив Джиммі. — А взагалі, я радий, що це почув. І ви зрадієте, коли зрозумієте, що й до чого! Адже Полліанна зможе ходити!

— Джиммі, про що ти? — нахилилася до нього міс Поллі.

— Та ж я розповідаю, — поважно мовив хлопчик. — Лікар Чілтон сказав, що знає якогось лікаря, який може вилікувати Полліанну, щоб вона знову почала ходити. Але він не може сказати напевне, поки сам її не огляне. І він дуже хотів би її оглянути, але сказав містеру Пендлтону, що ви йому нізащо не дозволите.

Міс Поллі раптом почервоніла.

— Але ж, Джиммі, я не можу! Якби ж я могла! Ну, це просто… — міс Поллі безпорадно стиснула долоні.