— Звісно, звісно, — пролепетала міс Поллі.

— Дякую, — вклонився містер Пендлтон і вийшов надвір.

Міс Поллі застигла посеред вітальні. Вона навіть не знала, що думати чи казати, настільки була здивована, і тільки мовчки дивилася йому услід. Вона не йняла віри власним вухам. Джон Пендлтон хоче всиновити Джиммі Біна? Джон Пендлтон — багатий і незалежний самітник, якого всі здавна вважали скупим самозакоханим егоїстом, хоче всиновити хлопчика — і якого хлопчика!

Нарешті міс Поллі змусила себе відірвати погляд від дверей, через які щойно вийшов гість, і пішла нагору до кімнати небоги.

— Полліанно, щойно приходив містер Пендлтон і просив дещо тобі переказати. Він узяв до себе Джиммі Біна і гадає, що ти будеш рада це чути.

На засмученому личку Полліанни враз засяяла посмішка.

— Рада? О, яка ж я рада! Тітонько Поллі, я ж так хотіла знайти дім для Джиммі, а будинок містера Пендлтона такий чудовий! Та й за містера Пендлтона я рада, бо тепер у нього буде присутність дитини!

— Що-що в нього буде?

Полліанна раптом почервоніла. Вона зовсім забула про те, що не розповіла тітоньці Поллі про бажання містера Пендлтона її вдочерити. Звісно, тепер вона тим паче не могла б про це розповісти, бо ніколи й нізащо не покинула б свою любу тітоньку!

— Присутність дитини, — затинаючись, повторила дівчинка. — Розумієте, якось містер Пендлтон сказав мені, що справжня домівка неможлива без руки й серця жінки або присутності дитини. Ну, а тепер він її має!

— Зрозуміло, — лагідно мовила міс Поллі. Насправді вона багато чого зрозуміла — навіть більше, аніж дівчинка могла припустити. Було очевидно, що Полліанні довелося витримати чималий натиск з боку містера Пендлтона, який спочатку хотів, щоб «присутністю дитини» стала саме вона й перетворила купу сірого каміння на справжній затишний дім. — Я розумію, — знову повторила міс Поллі, і її очі раптом наповнилися сльозами.

Полліанна злякалася, що тітонька може почати її розпитувати про це, тож поспішила змінити тему. І щоб не згадувати про містера Пендлтона та його дім, вона раптом зауважила:

— А знаєте, тітонько Поллі, лікар Чілтон також вважає, що домівки без руки й серця жінки або присутності дитини не буває!

— Лікар Чілтон? Звідки ти знаєш? — стрепенулася міс Поллі.

— Він сам мені сказав. А тоді додав, що живе просто в кімнатах, і домівкою їх не назвеш.

Міс Поллі нічого на це не відповіла. Вона мовчки дивилася у вікно.

— Я запитала, чому він не здобуде руку й серце жінки, щоб перетворити свій дім на затишну домівку…

— Полліанно! — раптом перебила її тітонька Поллі. Її щоки чомусь палали.

— Справді запитала. А він чомусь так засмутився, — із жалем мовила дівчинка.

— І що ж він на це відповів? — не втрималася міс Поллі, хоч внутрішній голос щосили підказував їй, що не варто про це запитувати.

— Спочатку мовчав, а потім тихо відповів, що це не завжди вдається, навіть коли дуже цього прагнеш, — відповіла Полліанна.

У кімнаті запала тиша. Міс Поллі знову відвернулася до вікна, її щоки все ще горіли. Полліанна ж зітхнула.

— А все-таки йому дуже потрібні рука й серце цієї жінки, — стиха вела далі дівчинка. — О, якби ж він міг їх здобути, це було б чудово!

— А звідки ти про це знаєш? — запитала тітонька Поллі.

— Бо згодом, наступного дня, він ще дещо сказав. Щоправда, дуже тихо, та я все одно розчула. Лікар Чілтон сказав, що віддав би все, щоб здобути руку й серце цієї жінки. Що трапилося, тітонько Поллі? — раптом вигукнула дівчинка, побачивши, що тітка підхопилася й майже підбігла до вікна.

— Нічого страшного, моя люба, я просто вирішила поправити ось цей кришталик, — відповіла міс Поллі, у якої обличчя пашіло гарячим рум'янцем.

Після візиту містера Пендлтона до маєтку Гаррінґтонів прийшла Міллі — донька місіс Сноу. Вона ще ніколи тут не бувала і почувалася трохи незручно. Навіть почервоніла, коли міс Поллі увійшла до кімнати.

— Я… я прийшла дізнатися… як там маленька дівчинка? — пробелькотіла вона.

— Дякую, що прийшли. Усе так само. А як ваша мама? — слабким голосом поцікавилася міс Поллі.