В княжому дворі теж сталися зміни. Біля самих воріт виріс новий хором княжий — з підклітями, повершим та «горою». Він був удвічі більший за старий, вздовж усього хорому тяглися відкриті сіни, над «горою» ж здіймалися дві високі чотиристінні вежі, гарно рублені з тесаних обаполів і ще краще вирізьблені київськими теслярами. В порівнянні з ним старий хором тепер здавався кліттю, й там замешкали тивуни Великого князя. Між ним і новим хоромом Гатило звелів закласти чималий садок, і ввесь двір набув зовсім святкового вигляду.

Навпроти хоромів рівненьким рядом виросли чотири будівлі, де сиділи постійно можі Гатилові. В трьох інших біля воріт мешкали сотники й десяцькі, а також ночували нарочиті можі та незначні сли, яких у дворі Великого князя київського бувало щодня багато. Додалося й стаєнь, і волівниць, і кошар на вівці та кози, й клітей та зимників для зрослого господарства. Й серед просторого вільного дворища заглядав у глибочезний і широкий колодязь із суцільним зрубом одноногий журавель.

Усім тут повелівав, як і раніше, княжий домажирич грек Адаміс на чолі двох молодших домажиричів, огнищан, півтора десятка тивунів та мало не трьох сотень челядників різноличних.

Гатило пильно стежив за справами міжськими свого двору. Жоночими ж відала Гримільда, бо стара княгиня Рада померла минулого літа, коли Богдан воював з римлянами й готами.

Гримільда вся поринула в своє велике господарство. Вранці, щойно благословлялось на світ, вона збирала в себе домажиричів, й огнищан, і тивунів, скликала ключниць і давала наказ, що, й як, і де сьогодні робити в дворі, й у полі, й у зимниках, і се займало в неї не тільки ранок, а й пообід, а ввечері вона була стомлена й радісна й до самих облягань бавилася зі своїм сином Яролюбом, Яренем. Чотирирічний хлоп'як був міцним, удавшись у батька, й не розлучався з маленьким бурим ведмежам, яке йому привіз Гатило з осіннього полювання в Деревах.

Княгиня Гримільда стежила, як двоє малюків борюкаються на слизькій дощатій підлозі й щиро сміялася.

— Яреню! Вкусе!

— Не вку-уше, — запевняв хлоп'як і нахвалявсь: — Ошь я його шам кушну!..

Він і справді кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок, ображений Бурко скавулів і ховався під широке ложе. Ярень ліз і туди, й вони вже вдвох викочувалися з-під ложа, примирені й однаково ненаситні до ігор, і Гримільда ще дужче реготала з них.

Тоді княгиня вкладала Яреня спати й ішла теж в опочивальну світлицю, й з нетерпінням коханої й закоханої жони чекала на свого можа.

Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з підпухлими від несну повіками й тупим болем у голові. Той біль не проходив ні до вечора, ні наступного дня, й Гримільда ставала зосім інша. Вона знала причину того й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помічав, і між ними зависала невидима й холодна тінь.

Се тривало вже шостий рік, і Гримільда помалу привчилася тамувати себе, але ні біль у голові, ні безсонні ночі не зникали, й у душі застигав твердий камінь, який ріс і ріс і якого вона не могла позбутися.

В кінці стичня місяця, коли Богдан після втомливої поїздки до Витичева вже випростався в ложу, Гримільда, дивлячись на світлий чотирикутник вікна, сказала:

— Вже-м шесту зиму тут, у Києвому гроді.

Гатило прислухавсь.

— А не спитав єси ані раз, як жиється мені тутки.

Князь не відповідав. Знову якісь жіночі вереди, отже, вляжеться. Він думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичівським посадником. Велій болярин Ждан, якому вже минуло сімдесят, повернувся допіру з далекого князівства Гурарту. Князь гарменів просить о поміч руського князя супротиву персів. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного нарочитця. Ті землі межували із волостю його старшого сина Давка, й лишати сю справу так не можна було, бо хто володітиме горами Гурартськими, той матиме гору й над усіма язиками, що населяють степи між Хвалинським та Руським морями, й над широкою річкою Ітиль, де сидять зараз войовничі племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського Данка, та коли в горах Гурартських з'явиться підступний перський цар, невідомо, як поведуть себе булгарські хани й чи не зоголять всхідні гряниці землі Руської або й відложаться, перескочать до персів. Хан Крум, якого булгари визнають поміж себе старійшим, клявся Гатилові на священних псах, але береженого й кумири бережуть, і се стара істина.

Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримільда впівголосу провадила:

— Соромно мені жити в городі твоєму, ніби я-м безрідна сирота. То мама таки вмерла, вітця ж я-м і не виділа ніколи, але ж... братів маю. Брата мого молодшого Огняна взяв єси талем та й завіз аж у козарську волость...

— То яку хіть маєш? — спитав Гатило.

— Посли гінця до братів моїх.

— Пощо?

— Хтіла би-м видіти їх. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки побачать небожа свого. Засумувала-м тут.

Гатило .відвернувсь і мовив:

— Зараз ніколи мені... Маю клопоти нагальніші...

Та Гримільда не скінчила розмову. Наступного вечора вона вдруге нагадала:

— Тобі добре тутки... Маєш усих родаків кревних, а я-м неначе роба якась... Пощо не заслеш гінця чи гайдаря в Новий Луг до братів?

І Гатило подумав: а чому й справді не гукнути шуряків до городу Києвого? Й Гримільді буде приємно. Чи не ся гризота сушить їй душу вже стільки літ і не дає впокоїтися?

Він сказав:

— Речи Войславові, нехай сле гайдарів. До річки Райни за холоду можна дістатись, а назад повернуться вже навесні.