–  Будь я первой падлець, если не iздєлаю!
– скрикнув Микита.

–  Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити,- припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.

На церквi бевкнув дзвiн.

–  О, вже й до служби,- сказав Рябченко, i обидва з Микитою перехрестилися.- Треба йти… Тiльки ж ти гляди, Микито! Понiмаєш? Нi я тобi нiчого не говорив, нi ти менi…

–  Понiмаю! Усьо буде в плипорцiю, i аджарим так, що моє вам паштенiє, ще й здєлайте одольженiє.

–  Та не забудь: по головi анi-нi-нi!.. Нiяк не можна!..

–  Пускай голова йому остається, а ми нижче лупньом…

–  Ходiм же до церкви!..

Приходила весна.

Снiг лежав уже по самих ярках та затiнках, а то скрiзь позбiгав лепетливими дзюркотливими струмками. Серед пучечкiв торiшньої трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами пролiски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючися, поки пресвiтлеє сонце обнiме її своїм палким промiнням та й убере в пишнi зелено-квiтчастi м'якi шати. Лежала ще пiвсонна й зiтхала до неба теплими грудьми, i теє зiтхання злiтало вгору легенькою бiластою парою. Пара линула вгору, збиралася там у хмари, i хмари тьмарили небо, затуляючи землi сонце. Так молода жiнка, думаючи про розлуку з своїм подружжям, плаче гiрко, i сльози застилають їй свiт, i вона не бачить, що той, кого вона так палко дожидає, що вiн уже вернувся, стоїть тут, бiля неї,- ще мить, i вiн одним дужим рухом пригорне її до себе на груди, обiйме її сяєвом свого сонячного погляду, i вони поєднаються в одному прекрасному, як мрiя, поцiлунку. Так земля зiтхала за сонцем i не знала, що за малу годину вона потопне в його золотих обiймах, i тi сльози-тумани розвiються, зникнуть од одного ясного променистого погляду.

А поки ще хмари темнi,- але теплi веснянi хмари,- снували по небу. Землю приспала нiч. Не видко було мiсячка, спали й зiрки, заступивши за хмару. Тихий упокiй панував скрiзь, той дужий i радiсний упокiй, що схиляється над землею перед новим весняним днем, повним сонячного сяєва, блискучих кольорiв, спiву, руху, могучої працi…

Пiшовши ще вдень у Чорновус, вертався тiєї ночi Зiнько потемному додому. З вулицi повернув через Карпiв город наниз, щоб швидше дiйти, бо забарився. Iшов лукою, звичайною стежкою попiд городами. Вже близько й провулок на гору. Увiйшов у тi верби, що росли над криничкою. Там було ще темнiше.

Щось зашелестiло, i враз перед Зiньком зачорнiла чиясь висока постать.

–  Хто це?
– поспитався вiн, припинившись.

Здорова постать замахнула руками вгору, i Зiнько почув, як щось тверде штовхнуло його болюче в груди так дуже, що вiн схитнувся. Але в ту ж мить ударено його i в спину. Зiнько скочив наперед i встиг ухопиться за коляку, що здоровий чоловiк уже пiднiмав удруге. Вирвав коляку i вiдстрибнув набiк.

–  Не пiдходь!
– крикнув, пiднявши коляку вгору.

–  Який страшний!
– озвався глузливо чийсь голос, що здавсь Зiньковi по знаку.- Оце тобi за жалоби губернаторовi.

I троє з коляками кинулись на його. Зiнько зачепив когось своєю, але його-вдарили три враз, вибили йому з рук ломаку й почали бити його в груди, в спину, в боки, молотячи, як снiп цiпами.

–  Рятуйте!
– скрикнув Зiнько i впав додолу непритомний…

Гаїнка того вечора довго дожидалася Зiнька з Чорновуса.

–  Мамо, чого це його досi нема?
– питалася.

–  Та, мабуть, дочко, зостався там ночувати, бачить, що нiч темна, йти погано - ну й зостався.

–  Нi, вiн казав, що сьогоднi вернеться.

Та мати й дiд певнi були, що Зiнько заночував у Чорновусi, i, не турбуючись, спали всю нiч. Гаїнка ж не могла заснути: лежала й прислухалася, чи не йде Зiнько. Кiлька разiв їй чулася хода, вона схоплювалася, пiдбiгала до вiкна й дивилась у двiр, у темряву. Нiхто не йшов. Одного разу вчулося навiть, що вiн уже ходить у дворi, щось робить. Вона вибiгла, гукнула стиха,- не було нiкого. Вернулася й лежала, все ловлячи вухом ту знайому їй ходу. Нiколи так не було, щоб Зiнько сказав "вернусь" i не вернувся. Тiльки раз це було,- як його до тюрми взято. А тепер?..

Нiмий страх дивився на неї великими, як темрява, очима, обнiмав її холодними обiймами.

Вже свiтало, як її, знеможену, поборов на хвилину сон.

Ураз щось застукало в вiкно, аж шибки задзвенiли. Гаїнка схопилася з лiжка i стала серед хати, не розумiючи зо сну, що це.

"Зiнько!" - враз подумала i кинулась у сiни вiдчинити. Вiдчинила,перед нею стояла сусiдка Стручиха.

–  Нещастя!
– крикнула.

–  Яке?
– спиталася, вся похоловши, Гаїнка.

–  Зiнька твого на луцi знайдено… побитого…

Гаїнка захиталася i впала б, якби не вхопилася за одвiрки.

Iз-за Стручишиної постатi побачила: у двiр увiходило троє людей i несло… Струк iз Васютою держали за плечi й за голову, а Струкiв наймит за ноги.

Гаїнка дивилася на їх, як вони вступили в двiр i йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводячи очей, вся закам'янiвши, не можучи ворухнутися.

Вони пiдходили ближче. Тiло трохи згиналося посерединi вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука, голова з мертво-блiдим обличчям одкинулася назад i лежала трохи боком на Васютинiй руцi; вiд уст, трохи розкритих, значилася по щоцi й потiм на бiлому комiрi сорочки темно-червона смуга.