Шрифт:
– Годi-бо. Карпи, облишмо це!
– прохав Зiнько. Йому було тяжко тепер про це говорити.
– I справдi, хай йому, Карпе, - сказав Васюта.- Говорiмо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за дiлом.
– Скажете.
– То видавай лиш нам зерно!
– Яке зерно? Нащо?
– Ото - нащо! А iце хазяїн! Щоб сiяти, хiба ж нащо?
– Та де ж його сiяти?
– На твоїй нивi. Ми вчора та й сьогоднi ще орали.
– Як то?
– Чи ти не знаєш, як орють? За чепiги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпе та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дiдусь Дорош, що над їми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та їм порядок, давай - де та що сiяти!
Зiнько похилив мовчки голову, i сльози забрищли в його на очах.
– Ну, от i похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити!
– Братики мої рiднi, спасибi вам за велику ласку! Поки живий буду, не забуду її!.. I вам, i дiдовi.
– От гляньте ви на його!
– засмiявся Васюта.- Наговорив сiм мiшкiв гречаної вовни, а все пiвтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про дiло - Про зерно, а вiн тобi про ласку! Та нам не треба нiякої ласки,- нам треба твого зерна.
– Ви, братчики, мов удруге мене на свiт оце народжуєте!..- казав Зiнько.- Бо тепер менi легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.
– А як же тиє си думав собi?
– загомонiв Карпо.- Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузi великiй? Не треба було б i товариства нiякого, коли б ми в помочi не ставали один одному, про себе самих тiльки дбаючи.
– Правду, Зiньку, хлопцi кажуть!
– озвався дiд Дорош.
– Отак i треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без нiякого жалю! От, їй-бо, веселiше й жити на старiсть стая, таких добрих людей бачивши, як оцi хлопцi!
– Хлопцi та й хлопцi!
– гукнув Васюта.- Що цс за напасть така, що все на хлопцiв? Наче я дурно робив Зiньковi, чи що? А нi же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб'ють,бо вже вдруге каменюкою хтось кидає,- то буде вiн робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!..
Всi засмiялись, а Васюта сидiв поважно й щипав свого бiлявого вусика.
– Мої ж ви добрi!
– казав Зiнько з блискучими ще вiд слiз очима.- Нехай вам так бог допоможе, як ви менi допомогли. Як би ви знали!.. Ви менi й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки вiку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як бог велить, нехай i повбивають нас! Ми своїм не поступимося… Що бог дасть!..
– Не iюступимся нi ввiк!
– промовив Карпо мiцним поважним голосом.
Стихли враз, тiльки у всiх блищяли очi, променiючи одним почуванням. А Гаїнка чула, як їй поза спиною сипнуло морозом, i їй стало так,: дивно i так страшно, як у церквi перед сповiддю. Кiлька хвилин було тихо, аж поки озвався дiд Дорош.
– Дасть бог, усе буде гаразд! Може й нiчого страшного не буде,- хiба ж таки все кривди нам терпiти! Дай, боже, щоб далi легше та веселiше жилося!
– От святе слово!
– скрикнув Васюта.-Дай, боже, веселiше жити!
I справдi всi повеселiшали за тим словом i довго iде гомонiли.
Довго й Зiнько не мiг тiєї ночi заснути. Думка думку наздоганяла. Найбiльше на себе ремствував. Хiба ж не зогрiшив вiн, думаючи облишити все, покинути всю справу? А товариство його дяк не покинуло! Себе жалчiше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей,- вони ж i муки терпiли, їх несвiтським катуванням мордовано, на вогню палено… Його тiльки побито, а вини вмирала, а своєю правдою не поступалися. Знали, що хоч самi помруть, так їх смерть iнших до правди прихилить i таки направить людей куди треба… Де ж вона, та й правда, вiзьметься, коли кожен зрiкатиметься за неї обставати? I як це вiн чудно думав жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано! Хiба ж кривда чiпляється через те, що її займають? Вона сама хоче заняти чоловiка, пiд себе його пiдгорнути, забрати собi його силу. Хоч як ховайся, як обминай її,- вона сама тебе знайде! Нi, не можна так прожити. Треба з нею змагатися, а там… а там - що бог дасть!..
VI. ЛIКИ
Зiнько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв i казав, що болять груди. Чапав iнодi по хатi, бiльше то за стiни, то за комин держачися; вибирався на призьбу, сiдав на сонечку… посидiвши трохи, казав, що йому вже важко, i вертався на лiжко. Тяжко, помалу верталося здоров'я. Васюта їздив раз у Чорновус, привiз ще лiкiв, та вони щось мало пособляли. Сам лiкар бiльше не заїздив.
Дiдовi Дорошевi лiкар дуже не вподобався. I не через те, що був непривiтний,- от, як на дiдову думку, то всi пани такi, що нiколи по-людському, тихенько-лагiдненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком,- то це не дивина була, що й лiкар такий. А оце дiдовi не вподобалося, що скiльки вiн уже лiчить Зiнька, а полегкостi нiякої нема. Де ж таки! Це так як одужувати, дак без лiкiв швидше остербаєш. Та як на дiдову думку, то всi лiкарi такi - нiякого з їх добра нема, хоч би їх i зовсiм не було. Нiчого вони не тямлять, тiльки людей псують. Дiд пам'ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито… Дак тодi гоїв його Гарасим Савчук - ото був превеликий знахар! Зараз до ран ранника поприкладав, а пити дав такого зiлля… ну, й за тиждень вiн здоровий був,- от що! А то гоїть, гоїть от уже третiй тиждень, а нiчого помочi нема. Це так Зiнько й до осенi не вичуняє.
Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дiд Дорош зараз пiшов би до його, попрохав би того зiлля, дав би Зiньковi, дак уже давно б чоловiк ходив та робив. Дак же вмер Гарасим - от лихо! А тепер таких знахарiв i не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там їй!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько… Нi, нема такого!.
Хiба… От хiба глушкiвський Семенюк? Кажуть, добре знається на зiллях… Та таки дiд i сам був одного разу в його,- пособилося… Може, в його й те зiлля є,.що вiд побитого? Хiба пiти до його та попитатися? Догнав - не догнав, а побiгти можна.