Вони пiдiйшли до хати. Стручиха оступилася, а Гаїнка стояла нерухома i все глядiла.
– Гаїнко, оступись!
– промовив Васюта.

–  Ай!
– скрикнула та, вхопившися за серце, i впала.

Стручиха кинулася в сiни, вхопила попiд плечi Га-їнку i вiдтягла її вiд дверей. Чоловiки понесли Зiнька в хату.

Трохи згодом Васюта вже бiг верхи в Чорновус по лiкаря…

Зiнько лежав на лiжковi. Вiн опритомнiв уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися i лежав, заплющивши очi. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всiєї закривавленої, не зважилися скинути: вона прикипiла до тiла; скинули саму чумарку. Гаїнка сидiла бiля лiжка в ногах i дивилася на блiде Зiнькове обличчя. Сидiла, як витесана з каменю, дивилася застиглим, нерухомим поглядом, їй здавалося, що вiн уже вмирає.

В другiй хатi мати, припавши навколiшки перед образами, молилася. Благала не вiднiмати в неї останню надiю в життi…

А на дворi Струк розказував дiдовi, як.вiн iзнайшов Зiнька на луцi, як покликав на помiч наймита й Васюту, що на той час iшов вулицею…

Аж пiсля обiду приїхав лiкар. I то довго вмовляв його Васюта: все не хотiв їхати, казав, щоб Зiнька до його привезено.

Увiйшовши до хворого, зараз повисилав обох жiнок геть, "щоб не рюмсали", лишив тiльки дiда та Васюту i почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дiд iз Васютою обережно пiдвели Зiнька, а лiкар почав скидати. Сорочка поприкипала до тiла вкупi з кров'ю. Лiкар став її вiддирати,- Зiнько злегка застогнав.

–  Не манiжся! Не маленький!
– гарикнув на його лiкар.

Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого "манiжиться": спина, груди, плечi- все було в страшних синяках, все попухло, тiло побито так, що поробилися великi рани кривавi.

–  Добре впiймав!
– крутнув головою лiкар.
– П'яний, мабуть, побився з ким?

Хворий мовчав.

–  Хто тебе побив? Чуєш?

–  Не знаю…- простогнав хворий.

Лiкар ще поглянув, припав ухом до грудей…

–  Хм… Усерединi багато пошкоджено… Треба тобi переїхати до Чорновуса в лiкарню… Не буду ж я до тебе щодня їздити!

–  _ Не хочу… я буду дома…- прошепотiв Зiнько.

–  "Не хочу, я буду дома"!
– перекривив його лiкар.- Усi ви боїтесь лiкарнi, як чорта, а чого? З'їдять тебе там, чи що? Та хiба вам iцо втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жiнка твоя тут сидiла? Покличте її!

Васюта покликав. Увiйшла Гаїнка.

–  Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпiти не можу рюмсання!
– гримнув лiкар, хоч у занiмiлої Гаїнки й сльози на очах не видко було.- Ось тобi лiки…- I вiн почав розказувати. Гаїнка мало що розiбрала з його московської мови, тiльки останнi слова добре зрозумiла: щоб доглядала, а то вмре.

Як лiкар виходив, дiд Дорош iз Васютою перепинили його в сiнях.

–  Скажiть, пане,спитав дiд,- чи вiн буде жити, чи нi? По правдi!

–  Як вичухається, то буде,- вiдмовив лiкар.

–  Пане!
– загомонiв Васюта.- Що хочте вiзьмiть, тiльки вигойте його!
– I. сльози закапали йому з очей.

–  Не рюмсай!.. Що ти йому - брат чи родич який?

–  Товариш…

–  Дак чого ж i киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб'ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же лiки… Як не стане - знов приїдеш.

Лiкар вийшов з сiней i скочив на бричку.

–  Рушай!

Дзвоник задзеленчав.

Дiд махнув рукою.

–  Чорт зна що! Нiчого з цього лiкаря не буде.

–  Чому ж не буде?
– спитав Васюта.

–  Ну, що вони тямлять, цi лiкарi? Нiчогiсiнько! От тiльки до одного й голiннi: як попадеться до їх чоловiк, то зараз йому руку або ногу вiдрiзати, а то й зовсiм требушити бiдолаху… Хiба я не знаю, нащо йому Зiнька в лiкарню? Хотiлося подивитися, як там усерединi побито! Дав би чогось, що той би й сконав, а тодi б i покарбував. Рiзники, та й годi!..

–  Та постривайте ж, дiду, може ж, це iще й не такий?

–  Усi вони однаковi!

Тим часом Гаїнка сидiла бiля хворого. Вiн лежав нерухомо, все заплющивши очi, хрипко дихаючи, не озиваючись. Iнодi тiльки прохав пошепки пити, i Гаїнка подавала йому тремтячою рукою води. Пiдводила йому голову, вiн на хвилинку припадав смажними устами до кухля - i знову лежав, як мертвий.

Приходили Карпо й Дмитро,- вiн не озвався до їх, та вони й не займали його…

Насунула нiч. Гаїнка все сидiла бiля лiжка й дивилася на Зiнька. При темрявому свiтлi вiд маленької лампочки його обличчя здавалося ще блiднiшим, ще мертвiшим. I таким помертвiлим був тепер Гаїнцi ввесь свiт. Вiн жив i озивався до неї тiльки тодi, як жив i озивався Зiнько.

Як же вiн лежав такий нерухомий, тодi i в Гаїнку вступала тая нерухомiсть. Мов усе тiло обважнiє, застигне, не ворухнеться. I вкупi з тiлом застигає, нiмiє душа i озивається тiльки на Зiнькiв рух, на Зiнькiв голос.

В головi тiльки одна думка - отi лiкаревi слова:

"Доглядай, а то вмре".

Страшна була тюрма, як у їй сидiв Зiнько, але це страшнiше. Коли б Зiнько пiшов навiть у Сибiр, то вiн був би живий, i вона пiшла б слiдом за їм, вона жила б iз їм. Тюрма вернула б iще їй Зiнька, смерть не верне.