До сестри завчащали інтеліґентні підлітки зі Стрия, яких вона підтягувала з англійської. Відколи поїхала мама, Неля змінилася до невпізнання. Вдавала тепер із себе велику інтелектуалку, ходила по хаті, накинувши на плечі мамину хустину. Навіть голос, тон помінявся, став як у вчительки. На кухонному столі перед приходом учнів вона викладала збірки поезій, авторами догори – Зеров, Стус, Олена Теліга. Я здогадувався, на що вона мітить – хоче влаштуватись у коледж. Вона баба з характером, куди хочеш пролізе, а якщо треба, то й кого хоч пропхає.

Підлітки, що навідувалися до нашої хати, всі як один мріяли вчитися в новомодній бурсі й усі жадали нових зустрічей зі своєю репетиторкою. У їхній присутності навіть мені до сестри слід було звертатися англійською. Good morning, Petro. – Good morning, Nelya.

Підлітки з великою охотою приймали Нелині пригощання, просили another cup of tea, а потім закривалися разом із учителькою в Нелиній кімнаті. Спершу заняття відбувалися на кухні. Потім, напевне, Неля дійшла до таємних параграфів, які мені чути не можна було, і стала запрошувати юнаків до себе в «ґабінет».

Цілими днями звідти лунало: «Май нейм із Павло. Ай ем фоуртін їарс олд. Ай ем е скулбой».

– Уотс йуор фейворіт уезер, Павло? – питала Неля і хихотіла.

– Е-е-е… Зе уезер із файн… ой, забувся… Май фейворіт… ги… Ой! Шо ви робите… Ай!.. – і по паузі, геть розпачливе: – Ой-йо-йой!

На що Неля муркотіла:

– Вуд йу лайк ту лик сам айс-крім ту, Павло? М-м-м-м… делишис…

Мама не приїжджала, не дзвонила, не давалася чути. На Різдво теж залишилася біля баби.

Зате приїжджав кілька разів Василько, питав, чи не треба грошей. Але ми, як не дивно, зовсім незле влаштувалися з Нелею, навіть краще, ніж було з батьками. Василь показав мені кілька прийомів з кунґ-фу, навчив правильно завдавати удару. Він сказав: якщо я доведу ці прості удари до автоматизму, вони стануть такою ж природною річчю, як біг. Тоді я в армії буду найкрутішим пацаном і мене ніхто не буде чіпати.

У десанті Василь опанував багато корисних речей на кшталт, як вижити у пустелі, якщо в тебе тільки пара шкарпеток (з одної можна зробити пастку для піщаних гризунів, з другої – збиралку для води).

Ще показав мені кілька нових акордів і навчив пісеньки про есть в Латвии маленький дом, он стоит на утёсе крутом… Ну і ще там – про два фінські ножі, про нещасливу любов, як брат укошкав брата. Але найбільше мені сподобався приспів:

Василь казав, що це давня пісня радянських геологів. Його цієї пісні колись навчив батько, тепер час Василеві навчити мене.

Брата цікавило, як у мене справи з призовом. Пообіцяв домовитися з людьми, щоби мене відправили десь поближче до Мукачева. Я на те подякував, але сказав, що повістки не отримував. На те Василь порадив самому піти у військкомат і не зволікати. І обов’язково йти в десантники, як він. Після чого знову поїхав на Закарпаття, а ми з Нелею повернулися до мирного побуту сестри і брата.

З’явився тато, живий-здоровий. Трохи, правда, побитий. Попередив, що перезимує в товариша у самому Хусті. Переночував і знову зник.

Неля варила свій favourite onion soup і пригощала ним клаповухих відмінників зі Стрия, а потім перевіряла домашнє завдання: orally, of course.

Врешті обтяжливе чекання набридло. Щодо армії Василь мав рацію. Краще самому з’ясувати, як мої справи, й не мучити душу.

Я поголив голову, взув кирзові черевики і попрямував до районного військкомату. Там спитав, чому не приходить повістка на моє ім’я. Якась дівчина-секретарка, всього на кілька років старша за мене, довго розгрібала теки з документами, водила пальцем по списках, але не змогла сказати нічого втішного чи скрушного. Мене в реєстрі не було.

Врешті в товстому реєстрі ми спільними силами надибали когось із подібним прізвищем. Однофамільцем виявився мій брат.

Справа заповідалася непростою, а секретарці не було охоти вникати в наші сімейні сфери. Я спробував пояснити, що у П’яточкіних хлопців двоє – один, котрий значиться, той служив, другий – ні, але хоче, однак того другого, котрий ще не служив і котрим є я, брат того, котрий є, чомусь немає.