– Якщо ти є, то чому тебе немає? – бовкнула дівчина і почервоніла.

Бідачка не могла втямити, в чім помилка. Якщо немає в списках, то зрозуміло, що не служив, бо ж немає в списках. Її дратувало те, що той, кого не було в списках, стояв навпроти і допомагав їй самого себе, неіснуючого, у тих списках шукати. Простіше було б узагалі стерти цього нахабу з пам’яті. Тоді точно все було б як у списку.

Нарешті терпець їй урвався. Секретарка категорично запевнила, що всі, хто вчився в школі, приписані до цього військкомату, а відтак занесені у списки. Після чого прямим текстом порадила не набридати, а поскоріш іти додому. Навіть почала називати мене Василем, буцім я і є той бугай, котрий повернувся з десанту.

Я хотів було ляпнути, що мене, мабуть, не було на уроці, коли ці списки складалися – прогулював там або вийшов у туалет, але відчув: тут усе набагато серйозніше.

Такі дивні справи. У списках немає, а хто є, той вже відслужив. А кого нема, того й не може буть. А все, що не вклалось, потрібно забуть. І за братіка молодшенького, єдинокровного, раба божого П’яточкіна Петра Івановича, нічого й не чуть.

Такі дивні, дивні справи.

До кінця зими працював у коледжі. Все-таки це будівництво для Мідних Буків нагодилося вельми вчасно. Кожен, хто бідував, міг знайти собі роботу – от хоча б мити вікна після побілки.

Зиму, яку я провів на роботах, тепер буду згадувати як дуже спокійну, рівну пору свого життя. Зима завжди для мене час затишшя.

До мене часто приходили чудернацькі думки. Наприклад, що людська увага подібна до магнітного поля. Або що людина загорнута в пелену щойно минулого, тому не бачить теперішності. На перекурах з іншими штукатурами, щоб не здаватися незрозумілим, вдавав із себе дурника. Зробився мовчазний, за день міг сказати всього кілька фраз.

Під час розмови мене проймало сюрреалістичне відчуття, ніби я розмовляю з людиною, котра відповідає крізь сон. Я почувався дуже легко – у цій країні приспаних нікому не було до мене діла.

Я став вільним, але ціною свободи була самотність.

Неля збиралася одружуватись. Я познайомився зі своїм шваґром, високим кістлявим хлопчиськом – кумедним, веснянкуватим і кучерявим. Серйозний, інтеліґентний, зовсім іще юний Мирослав Полісун, дуже приємно, будьмо знайомі. «Мирослав, – розповідала Неля, – походить із дуже гарної, дуже порядної сім’ї». А ще Мирослав пройшов за конкурсом на посаду викладача в міднобуківський коледж. А там, запевнила Неля, зарплата – перша кляса.

Я поцікавився, як щодо самої Нелі – її на роботу в коледж не візьмуть? Неля повисла на юнакові, глянула на того солодкими очицями і майже ствердила: «Візьмуть, обов’язково візьмуть! Правда, Мирку?»

Я добре знав цю шовковисту інтонацію. Ох і страшна жінка моя сестра [3] .

З весіллям треба було поспішати, позаяк молодята вже чекали на поповнення. Головне – відгуляти перед Великим постом, а то потім буде видно живіт.

Мама, довідавшись, що буде мати внука, відразу пробачила всі образи й повернулася додому.

Без попередження перед самим весіллям з’явився тато. Він і Мирослав навзаєм пережили легкий культурний шок, але це швидко минулося.

Усе само собою налагодилось.

У березні відгуляли весілля. Трохи курило снігом, але старі люди казали, що це молодятам на гарну дитину. Хех, приколісти.

Молодого прийняли до хати, і стало трохи тіснувато. А тут ще й у Нелі пузо округлилось. Поза тим, хтось терміново повинен був їхати до баби Віри в село. Обставини синхронно вказали на мене, і того ж дня всією сім’єю вирішили здати бабцю на мою опіку. Подітися було нікуди – спакував речі в наплічник, збігав на вокзал, дізнався, коли поїзд на Тернопіль.

Домашні за той час оцінили, як це, виявляється, зручно для кожного, і зазнали неабиякого полегшення. На радощах влаштували святкову вечерю – з харчів, що лишилися після весілля. Особливо тішилася Неля. Звечора я розпрощався з усіма, а вдосвіта, нікого не будивши, почимчикував собі на потяг.

Баба мешкала не в самому Тернополі, а в селі Хоботне. Від міста це дванадцять кілометрів асфальтовою дорогою (ходить автобус) або сім кілометрів полем (пішки, що не так уже й багато). Хоботне лежало в кільці лісонасаджень, за кордонами якого – сотні гектарів занедбаного колгоспного поля.

А далі, за полями, – ліси. Над Хоботним небо глибоке й безкрає. Земля ситна і благодатна.

Дорогою в мені заграли веселі весняні мелодії. Так що з автобуса я висів у грайливому настрої. Усе мені усміхалося, і все мені було в кайф. Ішов селом, насвистував, поки не знайшов знайому з дитинства хвіртку.

На час мого приїзду баба вже вийшла у півфінал. За свій вік баба добряче попила крові й донькам, і зятям. Але це було колись – іще до старечих хвороб, до пенсії та слабості. Тепер на бабу дивилися чи то з іронією, чи то з погано прихованим роздратуванням. Хоч ніщо на те прямо й не вказувало, рідні достроково приписали бабі старечий маразм, мабуть, керуючись принципом «око за око». Адже й на схилі віку бабиним улюбленим заняттям залишалося казати людям «все, що вона думає». «Чекай-чекай, – сварилася баба Віра однаково що тепер, що двадцять років тому. – Прийде твоя мама, я їй все скажу. Все, що про неї думаю».