Добрим політвиховником був Левада — Роман Вінтоняк. Народився 21 листопада 1920 року в Косові. Ґрунтовну гімназійну освіту здобув у місті Катовіце. Знав багато іноземних мов. Хотів стати правником, але Друга світова війна перервала його студії у Львівському університеті. Повернувся до Косова і переховувався від більшовицького арешту, аж поки не втік за Буг до «ґенерал-губернаторства». Проте і там довго не затримався. В сорок першому розпочав активну підпільну оунівську діяльність на Косівщині. 1942 року Левада став членом повітового проводу ОУН Косівщини. Починаючи з кінця сорок четвертого побував політвиховником сотні Недобитого, відтак куреня Скуби. Активно воює з німцями, мадярами, москалями… Навесні 1945 року здібного керівника призначають політвиховником тактичного відтинку «Гуцульщина». Разом із повстанськими відділами рейдує по Городенківщині, Буковині. Після смерті Скуби командував якийсь час куренем.

18 січня 1947 року Левада з друзями вступає у нерівний бій з більшовиками, яких привів зрадник. Повстанці відступають на полонину Скорушну над Дзембронею. Гине провідник Жаб’ївщини Артим. Куля не щадить молоденьку Ксеню — Ліду Німу. Левада відстрілюється, аж поки куля не розтрощила автомат…

А далі — тортури й допити, в Дземброні, Жаб’єму, Станіславі. Політвиховник Левада знав дуже багато. Але за вісім місяців нелюдських тортур не обмовився жодним словом про повстанські таємниці, про друзів…

Засудили на 25 років, бо «підрозстрільну» статтю на той час саме скасували. Боротьбу продовжив у концтаборах і в’язницях ГУЛАГу. Отримав додатково два роки «одиночки» у Володимирській в’язниці за організацію 1954 року повстання в Норильську. Там писав чудові вірші.

В Україну Роман Вінтоняк повернувся в шістдесят четвертому. Після поневірянь зумів осісти з дружиною в Івано-Франківську. Чесним, мужнім, товариським, дотеп-ним залишився в пам’яті друзів і бойових побратимів на все життя. Смерть спіткала незломного повстанця в травні 1995 року. Вічний спочинок хорунжий Левада знайшов на Чукалівському кладовищі в Івано-Франківську. А поруч височіють хрести на могилах друзів по боротьбі.

Перед Різдвом сорок восьмого з кількома стрільцями відвідали в якійсь справі село Стопчатів. Там і застав нас святвечір. Вечеряли в сільській хаті. Надворі господарює віхола. Біля хати надійний стійковий. Тому почувалися безпечно. Будь-яке свято у хаті, хай і не рідній, для загнаного ворогом в ліси повстанця таки справжнє свято. Відігрілися в сільській хаті тілом і душею. Вечеря закінчилася. Стрільці дякували Богу й господарям. Кожен подумки побував у родинному колі в батьківській хаті. Що може бути кращого? Але дійсність невмолима. Мусилося знову відходити до підземного пристанівку. Враз хрипло рипнули хатні двері. На порозі постав ставний юнак. Повстанці трохи притримались. Розговорилися з гостем. Дев’ятнадцятирічний хлопець дуже емоційно прочитав власного вірша. Йшлося у ньому про українських повстанців-героїв. Мені аж дух заперло. Значить, справа наша не вмре, якщо є такі молоді люди. Недаремно, виходить, губимо свою молодість по лісах і криївках. Наступники наші воюватимуть з ворогом найгрізнішою зброєю — словом. Добрий поет вартий цілого куреня озброєних стрільців. Так думалося того заметільного святкового вечора. Поетові слова незбагненною енергією вливалися в зболену душу. Я щиро заздрив осяйному юнакові. Має змогу вчитися. Володіє талановито словом. В художньому слові я кохався змалку. Проте замість книги ношу за спиною автомат. Рядки виписую чергами з нього. Університети мої — гори й ліси. Я син боїв.

Юнак той став відомим поетом, державним діячем. Пішов із невеликого гірського села в широкі світи. Чи вдалося йому зберегти юнацьку чистоту?..

Збагачений більш як півстолітнім життєвим досвідом читаю «Колядників» Дмитра Павличка, щирі поетові рядки відносять у буремні сорокові.

В одній і тій же криївці стрільці зимували крайньо рідко кількаразово. Теренові працівники користувалися криївками цілорічно. Тому й використовували їх аж до виявлення сторонніми. Стрільці Березівської сотні змінювали криївки щороку. Влітку багато рейдували. Слідкувати за криївкою не було змоги й часу. Її міг хтось випадково виявити. Порядна людина, звичайно, змовчить про знахідку. Але ж не всі, на жаль, порядні. Щоб не ризикувати, ми щоосені обладнували для себе нові криївки і спокійно в них зимували. Зиму із сорок сьомого на сорок восьмий я провів не в одній, а переходив від криївки до криївки. Контролював стрільців, підтримував їх на дусі. Зі мною постійно перебував ще один повстанець. Інколи ходили трійкою. Зрідка заходили в села, правда, лише в ті, де не було близько криївок. Бо про з’яву посеред зими в селі повстанців могли довідатися більшовики і шукати там криївку. З провідниками будь-якого рангу зимової пори не зустрічалися. Вони надійно бункерувалися на зиму. Скажімо, провідник Коломийської округи Борис жодної зими не провів у Карпатах. Зимував то в Городенківщині, то в Снятинщині чи Коломийщині… Це було відомо тільки в дуже вузькому колі. Восени Борис розпускав своїх охоронців аж до весни. Ніхто з них навіть не здогадувався про місце зимівлі провідника. Проте, це не значить, що охоронці покидалися напризволяще. Кожного з них приділяв до тієї чи іншої групи повстанців-зимівників. Навесні всі збиралися в призначеному місці. Незмінним охоронцем окружного провідника Бориса був Байда — Михайло Симчич з Вижнього Березова.

Щорічно восени і навесні від крайового проводу приходили відпоручники. Перевіряли готовність до зимування восени. Навесні давали інструкції на літній період, перевіряли особовий склад сотень. Але на весняну відправу 1948-го від крайового проводу ніхто не прийшов. Обстановка на той час склалася така, що сотнями стало неможливо оперувати навіть у Карпатах. Про польові райони і говорити зайво. Теренова сітка, боївки СБ, кущові боївки несли великі втрати як влітку, так і взимку. Інструкції говорили, що поповнення можливе тільки з числа вояків УПА. Залучати нових людей заборонялося, щоб не наражати на смертельну небезпеку. У сотні я знав можливості кожного стрільця, всі його слабкі й сильні сторони. Та й стрільці притерлися один до одного, зжилися. У відділі панували взаємовиручка, злагода і добрий дух побратимства. Розставатися хлопці не хотіли. Звикли ділити і радість, і горе, всі труднощі більшим бойовим гуртом. Розкидані по боївках, вояки почували себе не такими впевненими, як у сотні, де могли оборонитися від будь-якого ворога. Часто-густо горян перекидали на Покуття, в терен, до якого хлопці ніяк не могли призвичаїтися. У горах все було звичне й рідне. Кожне дерево, кожен камінь давали прихисток. У полях цього не було. У багатьох гірських селах повстанці досить вільно почувалися аж до п’ятдесятих років. Ходили вдень, особливо не криючись, квартирували у селах. У польових районах про таке вже й думати не сміли. Більшовики осідлали рівнинні райони міцно. Хлопці з Городенківщини розповідали, що вночі змушені робити переходи від села до села босоніж, аби не було зайвого шуму. Велося їм там значно важче. Тому треба віддати належне мужності і винахідливості тих боївкарів.

Перед Великоднем сорок восьмого року заквартирували роєм у селі Мишині, здається, то був присілок Либин. Господиня хутенько приготувала сніданок із пісних страв. Стрільці повсідалися до столу, а старенька поспішила до церкви на сповідь. В скорому часі прибігає розтривожена, захекана. Впала на лаву і не може віддихатись. Обводить кожного з нас округлими очима. Нарешті спромоглася на слово. На сповіді перечислює панотцеві всі свої гріхи. І з сусідкою лаялась, і в її курку грудкою кидала… Нічого не втаїла. Ні тяжчого, ні легшого гріха. Вже й нема про що оповідати. А священик пропонує ще ліпше подумати. Як не напружувалася, не змогла згадати більше жодного гріха. Тоді отець улесливо так запитує, чи не заходять до неї бандерівці. Хата ж бо на краю села. Бідна жінка завмерла. У неї ж повна хата партизанів. Що робити? Сказати правду? Збрехати? На сповіді? Нічого не промовила допитливому священикові. Лише запитує, яке то має відношення до сповіді. А той каже, що партизани виступають проти влади, а тим самим і проти Бога. Бо ж будь-яка влада посилається нам творцем. Отож, як тільки десь побачите бандерівців чи почуєте щось про них, відразу ж дайте знати мені. Бо то страшні грішники, воюють проти влади. Отак повчав сільський батюшка сповідальницю. Стара селянка замовкла. Я глянув на стрільців. Кожному кров відлила від обличчя, нервово рухаються вилиці. Вечора ледве дочекалися. Кілька повстанців пішли до священика на «сповідь». Знайшли в нього партквиток і пістолет. Стало зрозуміло, кому молився і служив «батюшка». Великодню службу в мишинській церкві відправляв інший священик.