Великдень того року розніс горами сумну звістку. В камеральному лісі побіля Хімчина на Косівщині загинув у бою сотенний Білий. До останнього пострілу трималися пліч-о-пліч його ад’ютант Моряк та надрайонний провідник ОУН Косівщини Скидан — Дмитро Ящук із Підгайчиків на Коломийщині. Останній свій бій герої прийняли великодньої суботи. Як сьогодні бачу сотенного Білого. Високого, стрункого, у формі старшини УПА.

У Хімчині знайшов свій останній пристанівок і Гайворон — Іван Гураль. Мій одноліток із села Литвинів Підгаєцького району на Тернопільщині займав пост заступника окружного провідника Коломийщини. У гірському селі лежав з тяжкою раною в криївці. Розпочалася ґангрена. Без ампутації ноги рятунку не було. П’ятнадцятого травня 1950 року Гайворон обірвав свої муки пострілом з пістолета.

На початку травня зустрілися з окружним провідником Борисом. Три дні квартирували на полонині Каратул між Березовом і Космачем. Борис пояснював, що людей треба підготувати морально до майбутньої підпільної праці. Специфіка її значно відрізнялася від служби в УПА. Після тривалої розмови з окружним провідником я переконував, як умів, своїх стрільців.

Спекотне літо 1948. Невеликою групою йдемо на зв’язок із крайовим проводом. Від гори Сивулі рушаємо гірським хребтом. Перейшли на закарпатську сторону. Здалеку забовваніла на великій галявині кошара. Надумали трохи перепочити й підхарчуватись. Густим лісом наблизилися до поляни зі старою кошарою. На протилежному боці хтось порається в заростях. В окуляр далековида намацав буру постать. Ведмедиця. Поруч двійко ведмежат. Вибрикують безтурботно довкола косматої мами, застрибують їй на спину. Ведмедиха час від часу зводиться на лапи, роздивляється навсебіч, принюхується. Налюбувався я досхочу клишоногим сімейством. Передав далековид хлопцям, аби також натішились. Але потіха потіхою, а служба службою. Хтось свиснув, хтось крикнув… Ведмедиця стрепенулась, нашорошила чутливі вуха. Малюки ж продовжують безтурботно пустувати. Мати грізно заревіла на неслухів. Вхопила зубами одного, кинула вперед. Другого… Пустуни задріботіли поміж корчами в ліс. Слідом повагом похилиталася мати. Через кожних кілька кроків оглядається сердито на порушників спокою. Густий ліс заховав невдовзі всю трійку від наших очей. Стрільці сміливо попрямували до кошари. Більшовицької засідки там нема. Ведмеді неодмінно виявили б її.

Передніше я стикався з ведмедем на підході до Сивулі. Із стрільцями перебрели гомінку річечку і почали підніматися величезним зрубом догори. Аж чую, в густому малиннику щось тріщить поміж пнями. Засідка?! Хапаємось за автомати. Але енкаведисти не шуміли б у засідці. Хто ж тоді там трощить ломаччя? Висаджуємо найлегшого стрільця на височенький пень. Той зірко з-під долоні вдивився у малинник. Засміявся тихенько. Ведмідь. Підходимо навшпиньки ближче. Стоїть бурий здоровило на задніх лапах. Бере в охапку зелені стебла малини, тягне незграбними лапищами догори і — до рота. Сопе задоволено й чавкає смаковито. Надивилися ми на карпатського вуйка доволі. Хтось, нарешті, голосно крикнув, аби налякати косолапого. Але той грізно глянув на гурт озброєних людей і повагом побрів собі в хащі.

Проте відбулася в моєму житті й трагічна зустріч із ведмедями. Якось із роєм стрільців пробиралися густими лісами, через які простягався колишній кордон між Польщею і Чехо-Словаччиною. Місцевість безлюдна й глуха. У тих теренах довший час квартирував крайовий провід. Туди по зв’язку ходили з Буковини, Коломийщини, Городенківщини… Крайові провідники організовували зустрічі з керівниками округ, надрайонів. Посильні приносили матеріали, звіти з цілого краю. Отож, пробираємося непрохідними хащами, аж гульк — поляна. Вкрита густою травою, всіяна сонечками квітів. Так і вабить до себе. Але для партизана обачність понад усе. Обсервовуємо протилежний край сонячної поляни. В кущах намацую далековидом ведмедицю з двома кумедними ведмежатами. Почергово милуємося клишоногими. Аж раптом з чагарів вискакують, мов арідники з пекла, енкаведисти. Довгими чергами з кулеметів посипають чагарник з ведмедями. Один навіть гранату жбурнув у кущі. Далі діялося щось несусвітнє. П’яні москалі пішли на пошарпаний хабаз в багнетну атаку. Звідти невдовзі вибігали з диким реготом. Пикатий здоровань тримав на багнеті поперед себе маленьку ведмежу голову. В траву і на чоботиська червонопикому цібеніла кров. Не пам’ятаю, чи й подавав команду стрільцям. Одночасними чергами з автоматів і скоростріла відправили нелюдів у місця, де вже не вбиватимуть нікого.

Перевершив усіх у стосунках з ведмедями Сибіряк — Білінчук Василь. Якось з невеличкою групою повстанців Сибіряк наткнувся на пораненого на міні ведмедя. Бурий стікав кров’ю і майже не подавав ознак життя. Добросердому здорованеві Сибірякові шкода стало звірини. Кілька кілометрів з-під Чорногори ніс пораненого звіра до повстанського табору. Якимось дивом зумів виходити тварину. Ведмедисько так прив’язався до свого рятівника, що бігав за ним, мов собака. Навіть перед фотоапаратом позував разом із Василем. Історія настільки дивовижна, що повірити важко. Але є очевидці. А найголовніше — є світлина!

Сотня оперує на знайомих теренах. Маю постійний контакт з Вихором, Спартаном, Галайдою… Кілька разів зустрічався з Борисом, Недобитим. Спільно складаємо плани на майбутнє. Готуємося до «районізації». Це значить, якщо район втрачає зв’язок з надрайоном, округою, краєм, то районний провід діє на свій розсуд. Правда, приблизний план дій мав провідник кожного рангу. Та життя, звичайно, вносило щокроку свої корективи. Для цього провід давав лише напрямні. Мова йшла про виховання юнацтва, легалізацію молодих і відкерування їх на навчання. Мали діяти в умовах глибокого й тривалого підпілля.

Постійно зводимо дрібні бої з ворогом. Часто допомагаємо районним боївкам розбивати станиці стрибків. Підсобляємо есбістам у ліквідації більшовицької аґентури. Сотня налічувала на середину літа сорок восьмого року лише сорок стрільців. Кістяк її становили Тигр, Чернець, Грім. Скалу й Козачка скерували для теренової праці. На дев’яносто відсотків стрільці озброєні радянськими автоматами й карабінами. Легше роздобувати для них набої. Допомагали, заслані організацією, стрибки. Забезпечували повстанські відділи амуніцією, частково зброєю. Ці люди ризикували життям нарівні з повстанцями, які перебували в лісі. Велося тим підпільникам важче, бо сприймали їх довколишні як більшовицьких вислужників. У Спасі за дорученням окружного проводу начальником стрибків став демобілізований з Червоної армії через поранення Микола Симотюк. Узяв собі до помочі надійних хлопців. Стрибкував також Іван Симотюк, у батьковій хаті якого знаходилася криївка окружного проводу. Вони всіляко допомагали повстанцям. Здійснювали розвідку, повідомляли про облави і засідки. Як не лютували енкаведистські верховоди з Коломиї, нічого не могли вдіяти супроти відважних підпільників.

Часто влаштовуємо на лісових стежках засідки на більшовицьких карателів. Нерідко й самі втрапляємо в енкаведистські засідки. Великих боїв сотня уникає, щоб зберегти людей. Рейдуємо по селах, охороняємо пропагандистів під час виступів. Стрільці переносять друкарську техніку, харчі… Квартируємо в лісі поблизу сіл. В хатах не ночуємо, щоб не наражати на небезпеку господарів. Глибоко в гори ходили рідко, бо не було потреби. Безперервно проводиться вишкіл повстанців для подальшої праці в теренових організаціях — пропаганді, безпеці, зв’язку…