У звичних клопотах промайнуло літо. З приходом осені розпочали підготовку до зими. Провідники будь-яких рангів облаштовували для себе криївку власноруч. Так було надійніше й безпечніше. Кожен підпільник мав достатній досвід у цій справі.

Частина стрільців, вихідців з Городенківщини і Снятинщини, відійшла за наказом окружного проводу в збройне підпілля у рідних теренах. Інші поки що залишалися в Карпатах у сотні. Проте навесні сорок дев’ятого всі мали перейти в СБ. Для командирів на весну заплановані курси для подальшої праці в СБ. Провадитиме їх провідник СБ Косівського надрайону Недобитий. Два роки тому я уже пройшов ознайомчі курси в Залізного. Цього було достатньо, аби знати, як поводити себе у ворожому середовищі, що робити із захопленими аґентами, як самому не втрапити у тенета ворожої контррозвідки. Проте їх було недостатньо для надрайонного провідника СБ. А саме на цю посаду готував мене окружний провідник Борис. Майор Недобитий мав посісти на Буковині пост окружного провідника СБ. Я ж переходив на його місце. Недобитий — добрий правник, досвідчений адвокат. Мав уже кілька років практики праці в СБ. Тому посада окружного есбіста цілком підходила йому. Частину стрільців своєї сотні я мав набрати до власної боївки, решту направити в районні боївки. Отакі були плани окружного проводу на рік прийдешній.

Зиму із сорок восьмого на сорок дев’ятий ми мали провести в криївці разом із Ченцем та Чабаном. Втрьох і готували для себе пристанівок. Місце вибрали у Середньому Березові непримітне. Кілька невеличких кущиків. Місцина проглядалася звідусіль. Нікому і в голову не прийде шукати в невеликому ярку бункер. За якоїсь півсотні метрів — хата Антона Ґеника. Копали довго, бо твердий ґрунт піддавався важко. Намагалися не шуміти, аби не накликати біду. Допомагала родина Ґеників — батько з двома синами. Яму завдовжки в чотири метри і завширшки у два з половиною копали кілька ночей. Глибину підземна споруда мала понад три метри. Стелю змайстрували з колод. Підперли надійними стояками. Зверху насипали товстезний шар землі, щоб облавники не проткнули залізними щупами. Стіни щільно обшили дошками. Влаштували дерев’яні лежаки-нари. По-нашому — прічі. За вхід слугував квадратовий отвір. Дерев’яний ящик щільно набили землею. Зверху задернували. Щоб вийти на поверхню, ящик мусилося підважити. Коли жильці опускалися в криївку, господар дбайливо замасковував вхід ззовні. Ґеникам ми вірили, як самим собі. Відсутність води у схованці створювала деяку незручність. Проте по неї була змога часто виходити. До самого сховку тяглася жердяна огорожа. По міцних жердках можна було пересуватися, і не залишати слідів. Місцину навколо замінували протитанковими мінами. До кожної під’єднали дріт, аби зривати на випадок облави. Проте підземний сховок більшовики не зуміли виявити.

Пізніше на допиті слідчі вельми цікавилися бункером. Відповів, що знаходиться на Рокиті у микуличинському напрямку. Там проходила лінія фронту і бункерів-бліндажів на горі, хоч греблю гати. Мабуть, більше сотні набереться. Назвав слідчим навіть орієнтири. Дві високі, товсті сосни і малий бук. Повірили — не повірили, але перевіряти їздили.

З продуктами тогочасно проблем не було. М’ясо мали консервоване, ковбасу, залиту смальцем. Сухарів також предостатньо. Наносили двотижневий запас води.

Після того, як мене захопили більшовики, Ґеники вдома не ночували. Побоювалися, що нагрянуть москалі. Проте з часом зрозуміли, що я не «розколовся». Повернулися додому. Родина Ґеників вдячна мені, що не видав їх на тортурах. Я їм також довічно зобов’язаний. У п’ятдесятому році Антона Ґеника видав більшовикам зрадник Скала. Старого господаря уже немає серед живих. А з синами Дмитром та Іваном зустрічаємося й нині.

У криївці нашій пожити я не встиг. Пізня осінь 1948-го видалася на диво теплою і сухою. Повстанцям не хотілося золотої пори сидіти під землею. Замасковані криївки чекали жильців. Стрільці ще квартирували селами. Постої часто змінювали, щоб не занюхали більшовики. Осінь перейшла в зиму непомітно. Третього грудня ще стояла теплінь. Ніхто й подумати не міг, що через кілька годин захурделить.

Четвертого грудня 1948 року разом з чотовим Ченцем — Петром Томичем квартируємо в Слободі. Західний вітер приніс густий лапатий сніг. Гори й доли враз забіліли. Чимхутчій чимчикуємо нічним лісом на Вижній Березів. Мали в Бога надію за темряви потрапити до криївки, де очікував стрілець Чабан. Сніг надійно присипле наші сліди. Та не так сталося, як гадалося. Негода припинилася так же враз, як і розпочалася. Блідуваті зорі легенько підморгували з холодних небес двом озброєним повстанцям, що крокували засніженим плаєм. Сліди приведуть енкаведистів простісінько до бункера. Допустити цього, звичайно, ніяк неможна. Тому завертаємо в сонне село. Дочекаємося снігопаду і вирушимо до криївки.

Прихисток від студені і лихого ока дала колишня моя однокласниця Розалія Лазарович. Окрім Рузі з мамою та молодшої сестри, у хаті застали ще невеликий жіночий гурт. Комірники — Скільська з двома доньками — перелякано видивились на озброєних пришельців. Прийняли нас за більшовиків. Старша нещодавно втекла з висилки. Меньшенькій було рочків п’ять. Троє синів Скільської партизанили. Тому мати з дівчатами переховувалася по людях. З лави підвівся ставний хлопець — майбутній чоловік Рузі. Старий Лазарович помер кілька років тому. В такій компанії ми з Ченцем і заквартирували.

Кут Маличчине налічував кілька дворів на окраїні села. Хата Лазаровичів притулилася до смерекового лісу. По праву руку подрімувало під сніговою ковдрою зоране поле. По ліву — жебонів безтурботно потічок Варатик. Місце безпечне. Проте життя партизанське повсякчас вимагає бачності. Тому Рузиного хлопця я виставив на стійку. Колов дрова, щоб не стовбичити просто так на подвір’ї. За роботою не забував обсервовувати довкілля. На випадок якоїсь біди мав подати умовний сигнал.

Під полудень до хати забігла в якихось дрібних справах небога господині. Дівчина років п’ятнадцяти про щось пошепталася з тіткою і подріботіла до порогу. Я було заборонив їй виходити з хати до смерку. Але втрутилася господиня. Донечці своєї сестри довіряє цілком, відповідає за дівчину та її батьків. Підстав не довіряти жінці, яку знав довший час, не було жодних. Через її хату пройшла маса повстанців. Кожному допомогла тим чи іншим. Отож, дівчинище підстрибом подалося додому.

Десь через годину після відходу небоги стійковий махає нам рукою. Небезпека! Годинник показував першу годину дня. До хати червонопогонною ґалайстрою неслися озброєні солдати. Потічком напригінці енкаведисти пригалопували до самого подвір’я. Порослі кущами береги надійно ховали гарнізонників від очей стійкового. Тим більше, що хлопець пильніше спостерігав за дорогою, аніж за потічком. Більшовики розрахували добре. Крізь вікно було видно, як солдати заполонили засніжене подвір’я. Троє вікон виходило на південь, одне — на схід. Втікати нікуди. Надворі зчинилася справжня веремія. Енкаведисти горланять: «Крівонос, сдавайса!» Отже, їм відомо, хто в хаті. Хутенько випроваджуємо жінок за двері. Забарикадовуємось. Займаємо з Ченцем позиції біля південних вікон. Вичікуємо, аби розжохана юрма червонопогонників наблизилася до хати. Тоді вже знаємо, як діяти. З подібних ситуацій доводилося виходити неодноразово. Через вікно кидав у скопище ворогів гранату, другу… Вистрибував, поливаючи вогнем з автомата. Так вирішили вчинити і цього разу. Червоні погони кривавіють під самими вікнами. Водночас з Петром вибиваємо шиби. Метаємо під ноги москалям по гранаті. Навздогін ще по одній. Солдати ящірками поприпадали до землі. Проте вибухів не сталося. Жодна з чотирьох гранат не розірвалася. Одну проворніший солдат навіть встиг відкинути за тин. Чому не розірвалися гранати? Загадка ця не дає спокою по сьогоднішній день. Гранати РГД, партизани називали їх «репанками», завжди виручали в подібних ситуаціях. Сьогодні ж їх наче хтось зачарував.