Шеф повернувся до Сані, вся його худюща фігура виражала подив.

– Золотий браслет-оберіг у Холодному Яру! Дід Башкир розповідав.

– Ет! Казки це все…

– Та ні ж бо! – завівся Жабов. – Дід докладно розповідав, де, що, як… Я добре пам’ятаю. І ти повинен пам’ятати.

– Я-то пам’ятаю, та не дуже вірю.

– А ти перевір! – втрутився шеф. – Що дарма патякати. Перевір! Ви, хлопчики, от що…

Валентин Валентинович розлив коньяк. Графинчик потонув у його руці, як і чарка. Нікого не запрошуючи, випив, плямкнув губами, ніби короп хвостом хлюпнув.

– Ви от що, Олександре, присядьте де-небудь удвох, згадайте, а ще краще, діда цього гарненько розпитайте.

– Уся проблема в тому, що немає діда, помер.

– Ну, тоді напружуйтеся самі… Карту намалюйте… Усі витрати оплачу. Ти, Модесте Марсовичу, мужик, я бачу, міцний, справу зробиш, заберу до себе, Олександру вистачить своїх балбесів, а ще у нього там азіаточка є – захистить.

– Дався вам цей браслет! Може, його і немає зовсім…

– Я ж і кажу – перевір! Я, як дитина, вірю в чудесні властивості деяких речей. От у мене іконка є, усамітнюся з нею, мовчки годинку посиджу, – наче висповідався, очищений виходжу…

Валентин Валентинович прикрив очі, лице блаженне…

– А ще амулет, чорне дерево, слонова кістка… Покладу під подушку – такі чудеса в ліжку витворяю… Ну, добре, це я так, між іншим. А браслет… мені снився, є він там, точно Шукайте, хлопчики, шукайте.

Модест уявив цього Кощея в ліжку… Усі троє, як по команді, зітхнули. Шеф розсміявся.

– Ідіть, хлопчики, у мене сьогодні ще багато справ. Ти Олександре, відвези гостя в мою галерею, покажи наше багатство. Часу у вас буде і подивитися, і подумати. Пізніше повечеряємо на кораблику… О дев’ятій. А там, з богом вирушите на батьківщину.