– Як знаєш…

Помовчали. Жабов безперервно димів своїм «Мальборо» і крутив ручку радіоприймача.

– Слухай, Модю, ми їдемо до шефа, – глянув через плече, – я маю тебе підготувати.

– Я буду грати якусь особливу роль?

– Особливу – не особливу… Ти, крім усього іншого, мій давній товариш… До шефа не кожен вхожий.

– Ти ж із ним працюєш, спілкуєшся, а я усього лише охорона.

– Начальник охорони.

– Ти мене вже підвищив?

– Ти – начальник охорони, і тобі будуть особливі завдання, особливі доручення, можливо, прямо від шефа.

Притиснувши зубами чергову сигарету, Сашко різко пішов на небезпечний обгін.

– Шефу ти сподобаєшся, він про тебе вже знає і заздалегідь симпатизує. А особливі завдання – конкретні гроші.

– Ми не продаємося, ми продаємося дорого, так, чи що?

– Так, Модю, від грошей ніхто не відмовляється, час такий.

– Які ж такі доручення?

– Ну, по-перше, потрібно для початку зустрітися із шефом, а по-друге, буде так, як він вирішить. Може доручити через мене, а може і напряму.

Більше про шефа і про конкретну роботу Сашко не сказав ні слова, патякав про час, гроші, успіх.

У столиці Модест був лише один раз, ще за радянських часів. У сьомому класі навесні на вихідні дирекція організувала автобусну екскурсію. Запам’яталася Лавра, Софія, величезний стадіон, величний Дніпро, а ще – як ловили голубів на мотузяну петлю. Що можна було побачити за два дні…

– Ліворуч – міжнародний аеропорт, повітряні ворота країни, запам’ятовуй, пригодиться. Ти ж за кордоном не був?

– Ні.

– Поїдеш, паспорт зліпимо.

Вечірня столиця здалася Окуню гранд-дамою. Ніякого порівняння з рідним обласним містом. Море різнобарвних вогнів, широкі вулиці, іномарки, центр нагадував європейськ й американські міста з фільмів. Висока коробка готелю закрила місяць, скляні двері безшумно роз’їхалися, швейцар поштиво cхилив голову. Сашко усміхнувся красуні-адміністратору, змахнув перед її очима кольоровою пластиковою карткою Ліфт миттєво підняв їх на дванадцятий поверх.

– Ось наші апартаменти.

Сашко відкрив холодильник у холі, дістав мінералку.

Номер був величезний. Спільний хол, кімната для нарад ванни, душові, туалети, окремі кімнати.

– Година часу, – відпочиваємо, перебираємось. Зустрічаємося тут, – Жабов сховався за дверима.

Модя оглянув тимчасовий пристанок, розвісив речі в шафі, швидко прийняв душ, включив телевізор. Каналів – не порахувати! З балкона столиця була як на долоні, вогням ні кінця ні краю.

За годину зустрілися в холі.

– У казино чи в бар?

– Аби поїсти…

– Тоді в ресторан, я забув, що твій апетит не порівняти з моїм.

Сашко набрав номер. Вільний столик пообіцяли за двадцять хвилин.

– Завтра о десятій зустріч із шефом, у нього до тебе є розмова.

– Що за розмова?

– Пам’ятаєш байки діда Башкира про скарби? Пам’ятаєш наші походи в Холодний Яр?

– А чого ж не пам’ятати? Ми усі тоді на це присіли, хто з пацанів не мріяв знайти скарб… Ти от знайшов…

– Шеф – любитель оригінальних стародавніх речей, – продовжував Сашко. – Йому на день народження подарували ікону, не ікону – іконище. Розмір – зо два метри. Микола Чудотворець у золотому окладі. Не йому, правда, а дружині… Дружина у шефа штучка ще та… Четверта вже… Міс столиця… Красуня писана… Але стерво!..

Він щось ще розповідав про дружину шефа, але Модя слухав неуважно, майже не слухав. Права була Лана, не для охорони власної персони висмикнув його однокласник Сашко Жабов із тихого сільського життя. Потрібно було продемонструвати шефу живого свідка казок про скарби, щоб той ще більше повірив у ці казки, щоб наблизив до себе. А свідок, тобто він, Модест Окунь, шукатиме ті скарби, котрих, швидше за все, немає. А якщо немає, то й не знайде, а не знайде – з нього і запитають… Не дуже все це весело, але й нічого особливо поганого. Деяка старовина в селі є. Якщо Сашковому шефу все це подобається – грошей дасть, а він уже умовить односельчан продати ікони та стародавні книги. Найважче буде умовити бабу Настю, навіщо їй гроші? Намисто їй дороге, з роду в рід передається…

– …так що будь обережним, потрапиш на очі, сподобаєшся, все зробить, щоб ти опинився з нею в одному ліжку. А не сподобатися їй ти не можеш, любить Ганна справжніх чоловіків, нюхом їх чує…

– Яка Ганна? – стрепенувся Окунь.

– Та дружина шефа! Ти що, не зрозумів або не слухав? Я тобі про неї десять хвилин товчу!

– А…

– Ходімо перекусимо і спати.

Перекусили! Порції подавали величезні. У Сашка на тарілках майже не убувало, навіть охочий попоїсти Модест не міг усе подужати.