— Але, друже Санчо, — сказав герцог, — ви, мабуть, не здобудете губернаторства, якщо не будете м’якший за стиглу фігу. Чи добре буде, коли я пошлю до остров’ян немилосердного губернатора, якого не зворушують ні сльози зажурених панночок, ні прохання розважливих, могутніх і одвічних чарівників та вчених? Одне слово, Санчо, або ви дасте самі собі батогів чи їх дасть вам хто інший, або не будете губернатором.

— Сеньйоре, — відповів Санчо, — чи не дали б ви мені два дні поміркувати? Це було б мені зручніше.

— Ні в якім разі, — сказав Мерлін, — на цьому місці і негайно питання треба розв’язати. Або Дульсінея вернеться до Монтесіноської печери й до свого попереднього стану селянки, або її одвезуть на Єлисейські поля, де вона чекатиме, поки всі удари батогом будуть зроблені.

— Ну, Санчо, — сказала герцогиня, — віддячте сеньйорові Дон Кіхоту за хліб, що ви в нього їли; йому ми всі повинні служити й дякувати за його добрі наміри та рицарські вчинки.

Санчо не відповів просто на ці слова, а спитав у Мерліна:

— Скажіть мені, ваша милосте, сеньйоре Мерлін: той бісів поштар привіз моєму панові від сеньйора Монтесіноса звістку й наказав чекати його тут, поки він приїде та з’ясує, як вичарувати сеньйору Дульсінею Тобоську; а ми й досі не бачили ще ні Монтесіноса, ні будь-кого подібного до нього.

— Діавол, друже Санчо, — відповів Мерлін, — неук і величезний шахрай. Я послав його шукати вашого пана від свого імені, а не від імені Монтесіноса, що сидить у своїй печері й чекає, чи, краще сказати, сподівається, що з нього теж знімуть чари. Якщо він вам що-небудь винен або ви маєте про щось із ним побалакати, я пришлю його до вас. Тим часом згоджуйтесь на батоги і, повірте мені на слово, це дасть користь не тільки вашій душі, але й вашому тілу. Душі — через те, що ви зробите добре діло, а щодо тіла, то, я знаю, ви повнокровний і спустити трохи крові вам не пошкодить.

— Багато лікарів є на світі, — відповів Санчо. — Дійшло до того, що й чарівники вже стають лікарями. Ну, якщо всі мені це кажуть, — хоч я сам іншої думки, — я ладен дати собі три тисячі батогів із такою умовою, що я можу бити себе коли й скільки захочу. Ніхто не має права встановлювати час або день, а я й собі силкуватимуся виплатитися з боргу якнайшвидше, щоб дати світові змогу тішитися вродою сеньйори Дульсінеї Тобоської, а вона ж, здається, справді гарненька, всупереч тому, що я гадав раніше. Слід також умовитися, що я не повинен бити себе в кров, і такі удари, що тільки мух ганяють, теж треба зараховувати. Отже, коли я помилюся в лічбі ударів, сеньйор Мерлін, знаючи все, мусить подбати про правильний рахунок і сказати мені, скільки ще не вистачає чи скільки лишку.

— Про лишок нема чого й казати, — відповів Мерлін, — бо тільки-но дасте собі останнього батога, зараз же і раптом із сеньйори Дульсінеї зійдуть чари, і вона з’явиться до вас, щоб подякувати й нагородити вас за добре діло. Отже, не турбуйтеся ні про лишок, ні про нестачу.

— Тоді, — сказав Санчо, — я ладен узяти на себе цю покуту на зазначених умовах.

Не встиг Санчо закінчити свої слова, як знову заграли кларнети й гримнули незліченні постріли з рушниць. Дон Кіхот кинувся на шию Санчо, обсипаючи його тисячами поцілунків у лоб і в щоки, а герцог, герцогиня й усі, хто при цьому був, виявляли превелике задоволення. Колісниця рушила, і вродлива Дульсінея, проїжджаючи, схилила голову перед герцогами, а Санчові віддала низенький реверанс.

Тим часом заходив веселий радісний ранок. Польові квітки випростались і порозкривали свої маківки, кришталева волога струмків дзюрчала по білих і сірих гальках та несла свою данину до річок, що її чекали. Весела земля, чисте небо, прозоре повітря — кожне нарізно і все разом свідчило про те, що наступний день буде ясний і світлий. Герцоги, задоволені полюванням і тим, що їхні наміри так щасливо і вдало виконано, вирушили продовжити свої жарти, бо вони завдавали їм більшої втіхи, ніж звичайна дійсність.

У герцога був дворецький, людина дуже дотепна й великий жартівник. Це він удавав Мерліна, слав вірші, доручив одному з пажів роль Дульсінеї та влаштував усі подробиці пригоди, яку оце наведено. Він же вигадав, з доручення своїх панів, ще й іншу витівку, таку цікаву, яку тільки можна уявити.

Одного дня по обіді, після того, як прибрали зі столу й усі вже довго розважалися цікавими розмовами з Санчо, залунали сумні звуки флейти і глухі, неприємні удари в барабан. Всі, здавалося, були вражені цією невиразною войовничою і смутною музикою, а особливо Дон Кіхот, що схвилювався і не міг сидіти на своєму місці.

Та й треба сказати, музика справді була надзвичайно журна та жаліслива. Тим часом, як усі сиділи здивовані й збентежені, в сад увійшло два чоловіки в траурних убраннях із довгими шлейфами. Вони били у великі барабани, теж укриті чорним; поруч них ішов флейтист у такій самій чорній одежі, а за ними трьома виступала велетенська на зріст людина, не стільки одягнена, скільки загорнена в чорну мантію з надзвичайно довгим шлейфом. Мантію оперізувала широка, теж чорна перев’язь, і на ній висів величезний ятаган [91] у чорних ножнах із чорним різьбленням. Обличчя велетня було вкрите прозорим чорним серпанком, крізь який була видна дуже довга, біла, як сніг, борода. Він ішов дуже поважно й спокійно у такт барабана. Його великий зріст, його постава, його чорнота і його почет могли здивувати й здивували всіх, що, не знавши, хто він такий, дивилися на нього. Урочисто й поволі підійшов він до герцога, що разом з усіма, стоячи, чекав його, і став на коліна. Та герцог рішуче відмовився говорити з ним, поки він не встане. Тоді велетенська мара звелася на ноги, скинула серпанок з обличчя, при чому показала страшну довжелезну, величезну й патлату бороду, якої ніде ще досі не бачило людське око, і широкі та могутні груди, з яких вирвався силенний та гучний голос; втупивши очі в герцога, старий сказав: