— Великий і могутній сеньйоре, мене звуть Тріфальдін, а також Біла Борода. Я зброєносець графині Тріфальді, а називають її ще й дуенья Долоріда. Вона доручила мені з’явитися до вашої ясновельможності і спитати, чи не буде ваша ласка дати їй дозвіл і змогу ввійти сюди та розказати про своє найновіше й найдивніше нещастя, яке тільки може уявити собі найпохмуріша думка в світі. Але насамперед вона хоче знати, чи є у вашому замку славетний і ніколи не переможений рицар Дон Кіхот Ламанчський. Вона, шукаючи його, прийшла до ваших володінь пішки й нічого не ївши аж із самого королівства Кандаї, а це ж могло статися або якимось дивом, або якимись чарами. Вона спинилася біля воріт цієї фортеці і чекає тільки вашого ласкавого дозволу, щоб увійти. Я скінчив.

Сказавши це, він одкашлявся, провів обома руками зверху донизу по своїй бороді і стояв спокійно, ждучи відповіді герцога, а вона була така:

— Багато днів уже, добрий зброєносцю Тріфальдін Біла Бородо, як повідомили нас про біду, що спіткала сеньйору графиню Тріфальді, яку чарівники примусили зватися дуеньєю Долорідою. Ви можете переказати їй, дивоглядний зброєносцю, хай вона ввійде, і що тут є й відважний рицар Дон Кіхот Ламанчський, а від його великодушної вдачі вона може з певністю сподіватися всякої підтримки та допомоги.

Почувши таке, Тріфальдін знову схилив коліна і подав знак флейтистові й барабанщикам почати свою музику, в супроводі якої такою самою ходою, як увійшов, він і вийшов із саду, залишивши всіх здивованими його виглядом та поводженням.

Слідом за музикантами в траурі до саду почали входити одна по одній дванадцять дуеній, що стали двома рядами. На дуеньях були широкі чернечі вбрання, а на головах — білий серпанок, такий довгий, що з-під нього видко було тільки край чорного вбрання.

Позаду йшла графиня Тріфальді, спираючись на руку свого зброєносця Тріфальдіна — Біла Борода. На ній було плаття з найтоншої гарної байки, що спадало шлейфом з трьома кінцями, а їх несли три пажі, також у траурному вбранні, розташовані у формі гарної математичної фігури з трьома гострими кутами, що їх становили три кінці шлейфа. Через це всі, хто бачив шлейф, здогадувалися, чому зветься вона графиня Тріфальді, тобто графиня з трьома спідницями.

Дванадцять дуеній, як і їхня сеньйора, ішли врочистою ходою; обличчя їх укриті були чорними серпанками, тільки не прозорими, як у графині, а такими густими, що крізь них ніщо не світилося.

Як тільки з’явився весь загін дуеній, герцог, герцогиня, Дон Кіхот і всі, хто дивився на цей похід, звелися на ноги, а Долоріда, пройшовши між двома рядами дуеній, підійшла до них, стала навколішки і промовила голосом, де було більше хрипоти, ніж приємності:

— Будьте ласкаві, ваші ясновельможності, і не будьте занадто ввічливі до вашого слуги, я хотіла сказати — служниці, бо від туги я не зможу як слід відповісти на вашу ґречність. Незвичайне й ніде не чуване лихо відібрало в мене не знати куди розум, мабуть, дуже далеко, бо що більше я його шукаю, то менше знаходжу.

— Той нерозумний буде, сеньйоро графине, — відповів герцог, — хто з вашої зовнішності не побачить ваших гідностей, які, коли й не зазирати глибше, заслуговують на вершки чемності й на цвіт найвишуканіших церемоній.

І, взявши її за руки, посадив на стілець поруч герцогині, що й собі привітала її дуже люб’язно. Дон Кіхот мовчав, Санчо помирав від бажання побачити обличчя Тріфальді або котроїсь із її численних дуеній, але то було неможливо, поки вони не відкрили б їх із власної волі й своєю охотою. Всі мовчали, чекаючи, хто перший заговорить, і дуенья Долоріда, нарешті, сказала:

— Я певна, наймогутніший сеньйоре, найвродливіша сеньйоро, і ви, присутні тут, найбільшого розуму люди, що моє горе знайде у ваших славних грудях великодушне й чуле співчуття. Туга моя така велика, що може розм’якшити мармур, розтопити діаманти й запалити крицю найжорстокіших сердець у світі. Але раніше, ніж торкнеться вашого слуху, чи краще — ваших слухів, оповідання про моє горе, я б хотіла знати, чи є серед вас найбездоганніший рицар Дон Кіхот Найламанчіший та його над усіма зброєносцями зброєносець Панса.

— Панса, — сказав Санчо перше, ніж будь-хто встиг відповісти, — тут. Найприсутніший також і самісінький Найдонкіхотіший. Отже, Найдолорідніша дуеньє, вам найвільніше говорити те, що вам найзавгодніше, а ми всі найладніші й найпоготовніші бути вам найпокірливішими слугами.

— Якщо вашому горю, засмучена сеньйоро, — відповів Дон Кіхот, підвівшися і звертаючись до Долоріди, — можуть стати в пригоді хоробрість чи міць якогось мандрівного рицаря, то тут до ваших послуг мої послуги, хоч які вони, може, будуть малі. Я — Дон Кіхот Ламанчський, і фах мій у тому, щоб допомагати всім, хто цього потребує. А якщо це так, а воно так і є, то вам нема чого запобігати чиєїсь ласки чи шукати слів для вступу, а треба розказати про своє горе, а ваші слухачі хоч, може, і не допоможуть, але до певної міри мусять вам співчувати.