Кобза
вернуться

Грабовський Павло Арсенович
Шрифт:

"Годі, друже, розмовляти..."

Годі, друже, розмовляти; Годі, друже, нам зітхати,- Будемо мовчать, Як ті вербоньки похилі, Загадавшись, на могилі Купкою стоять. Вони бачать, вони знають, Що дні щастя поминають, Як читаю я У твоєму темнім зорі, Що ти плачеш, що ти в горі, Квітонько моя!

"Я так страшно змучивсь..."

Я так страшно змучивсь, так увесь погнувся Під ярмом-вагою пережитих літ, Шо надій відрадних я навіки збувся - Всіх надій на вільний, на широкий світ. День не день, а тяжкий прокид серед ночі, Життя - домовина темна та німа; І здається часом, ніби круком в очі Смерть мені сміється, зазира сама.

ЛЮДСЬКЕ ЖИТЯ

Нащо його мати на світ породила? Хіба щоб наплакавсь та взяла могила? Як найшлось сердешне без сорочки, кволим, Так і поховали сиротою голим. Вдосталь скуштував він і біди, і лиха: То гуляв веселий, то журився стиха, То поглядав зором усмішки живої, То блукав чорніше хмари дощової. Попоїсть, нап’ється та й заляже спати, Виспиться - і знову давай починати! Тільки ж то й роботи - спати, пити, їсти, Надвечір заснувши, за стіл зранку сісти. Вчинків його славних люди не зазнали, І думки, і совість з ним якось ладнали; Другів мав, що раді б за п’ятак продати, Ворогів же лютих - не перещитати. Він кохав звичайно на якусь хвилинку, Мав собі з кохання смачну лигоминку, Що обридла згодом, як усе на світі, І пішов, нетяга, в сиру землю гнити.

"Смієшся ти, але спитатись треба..."

Смієшся ти, але спитатись треба: Ти з кого так смієшся і за що? З такого смійсь, що розганявсь до неба, А низько сів, пошився сам в ніщо. З такого смійсь, що світ пройти хвалився, Але спіткнувсь на першому ступні І сльози ллє, що, бачте, помилився, Бо сльози ті - дурні! Я не літав в надзоряні країни, А все державсь бездольної землі; Боровся я за щастя для людини, За світло в чорній млі. Та що робить з тупим, як камінь, мізком, Чим розігнать нерушливість глуху? Хоч вороги сиділи тишком-нишком - Не стало сил: я впав серед шляху. Лежав там камінь нелегкий, Віками в землю вріс, Але набіг струмець швидкий,- В далекий яр поніс. Так прагну я свого кінця, Жду не діждусь давно, Щоб хвилі бистрого струмця Десь кинули на дно.

"Вийшла з хати стара мати..."

Вийшла з хати стара мати, З матір’ю дитина: Драний брилик на голівці. На плечах - куцина. Поминули село рідне, Плаче бідна мати: Син-коханець подавсь в найми - На хліб заробляти. Обняла його, цілує Та пита з журбою: «Чи побачусь, милий синку, Ще хоч раз з тобою?» «Годі, мамо, побиватись,- Каже син.- Об чому? Пороблюся - бог поможе, Та й вернусь додому». Попросив благословення, Поплівсь по дорозі... А матуся все дивилась Та ковтала сльози. Живі мої колишні поривання, До боротьби ж не здужаю давно... Смієшся ти з важкого горювання,- Тобі смішне воно?

"Чимало день..."

Чимало день Думок накличе; В душі пісень Ніхто не зліче; Та все-таки Шкода й співати: Не йдуть лихі Ті злидні з хати!

"Засяло сонце з ласкою..."

Засяло сонце з ласкою І вже - відпочива; Ніч темною запаскою Все на світі вкрива. Не бачить лютих мук вона, Ні радощів у сні... Знов зіронька заблукана Всміхається мені. Повіяв легіт чарами, І чуть у тьмі німій: «Не згинеш ти під хмарами, Коханий краю мій!»

"Я сам під липою сиджу..."

Я сам під липою сиджу. Журбі нема кінця: З нудьги на хвилі я гляджу, Дивлюсь на дно струмця.

"Не жартуйте так зі мною..."

Не жартуйте так зі мною, Очі мої, віченьки, Що не знаю я покою Ані дня, ні ніченьки. Погулять піду між люди, В степ лечу за волею,- Зорите мені ви всюди, Женетесь недолею. На хвилинку, на годинку, Звечора чи з півночі Не знаходжу відпочинку, Все за вами гинучи. Не світіть же зіроньками, Мої чарівнесенькі, Не рвіть серця так думками, Милі та гарнесенькі!

ДІДУСЕВІ ГАДКИ

Надворі лютує стужа... Дайте дух перевести: Старе тіло щось нездужа, До воріт не добрести. Поневолі в самотині, Не виходячи, сиджу Та в нетопленій хатині Мерзну, гибію, дрижу. Гірш і гірш моя недуга, Менш і менш стає тепла... За віконцем мерзлим хуга Скаженіти почала. Де ж весна, де літо красне, Ранки соняшні, блакить? Пусто, темно; сила гасне; Дров немає затопить. От забудусь ненароком (Все я сам - як день, так ніч) І дивлюсь надійним оком На розвалену вже піч. Б’ється серце нетерпляче, Туманіє голова; В очах - полум’я гаряче, В думці - свічка та дрова.