Я не співець чудовної природиЗ холодною байдужістю її,З ума не йдуть знедолені народи,-Їм я віддав усі чуття мої.Серед ясних, золочених просторівЯ бачу люд без житнього шматка...Блакить... пташки... з-під соловйових хорівМов ніж, вража скрізь стогін мужика.Нехай кругом розумний лад та втіха,-Не здужа їх мій мозок осягти,Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,Як хижий звір, братів гризуть брати.Нехай людці, що до вітхнення вдатні,Співають нам на всякі голосиПро райські сни й куточки благодатні,-Де плачуть, там немає вже краси!Нехай вони, кохаючись «на лоні»,Мук забуття вишукують дарма,Їх не заспать: у серця відгомоніОзветься світ з турботами всіма!
"Як побачу я квіти пахучі..."
Як побачу я квіти пахучі,Моє серденько враз защемить,З очей сльози поллються пекучі,Бо, побачивши квіти пахучі,Милий образ згадаю в ту ж мить.Як побачу я зіроньку ясну,То не видко других уже зір;Нарікаю на долю безщасну,Бо, побачивши зіроньку ясну,Я згадаю коханої зір.Як пташки стануть в ірій летітиВід морозів у нашім краю,Вся душа починає боліти,Бо я плачу, як стануть летіти,Спогадавши недолю свою.
"Не зітхай, моя дівчино..."
Не зітхай, моя дівчино,Скорбних уст не замикай,Рук не складуй безнадійно,Від життя не утікай.Зеленіє скрізь травиця,Цвіт буяє по гіллях;Блисне день наш: чесні лицяЩе не всі обвіяв страх.В нашім гаї, в нашім поліЗацвітуть рясні квітки,І минеться сум недолі,Звеселішають думки.
