Кобза
вернуться

Грабовський Павло Арсенович
Шрифт:

"Угамуйсь, моє серце безщасне!..."

Угамуйсь, моє серце безщасне! Не поможуть нам сльози дрібні. Про минуле тяжке, бідолашне Не нагадуй щоденно мені. Не хлоп’яче життя ми з тобою Починаєм - далеко воно... Побратавшись навіки з журбою, Я про щастя не дбаю давно. Цить же, серце,- нелегко без тебе Мовчки вчись своє горе нести, Схаменись та поглянь кругом себе І безглуздих байок не плети!

"Не зумію горя..."

Не зумію горя Вимовить словами, Так зіллю дрібними, Тихими сльозами. Коли ж його, злого, Збутись не здолаю, Так журливо пісню Рідну заспіваю.

"Вгорі небо, внизу море..."

Вгорі небо, внизу море; Туга давить через край: Де подіти люте горе? Думка думку щораз боре Про коханий рідний край. Ти в чужину несеш, човне, Одинокого пловця: Моє серце слізьми повне, Щось важке, щось невимовне Гнітить душу без кінця. Хто з нас батьківську країну Проміняє на чужу? Вічний сором тобі, сину, За се був би! Вперед лину; Сонце світить, я ж тужу. Ревуть вітри бистрокрилі, Човен крутиться, рипить... Однесіть додому, хвилі, Поцілунки мої щирі, Коли хочете втопить!

"Позростала всюди рута..."

Позростала всюди рута, Позростала скрізь отрута На тій стежці, тій дорозі, Що ходжу я та ллю сльози, Що, як пісні заспіваю, Все гіркими обливаю. Позростали скрізь могили, Що світ білий заступили, Заступили шлях до волі; Ані сонця, ані долі, Що десь ділась, що десь бродить,- День із хмари не виходить.

СЕРЕД НОЧІ

Звечора дощ ллє, потоками хлинучи; Вітер завив, так і б’є; Стужа осінньої глупої півночі Просто ступить не дає. Лихо пекельне. В калюжах вся улиця. Сумно старчиха бреде, Спиною світить, під вікнами тулиться, Схову нема їй ніде. Хто пак над нею, нещасною, зглянеться? Хто? Ні чужі, ні свої. Голод єдиний за нею скрізь тягнеться, Не покидає її. Він її душить щодня, щогодиночки, Він не дає їй спокою хвилиночки, Шепче одно: «Пропадай! Тіло, слабіше билиночки, В яму складай!» Буря реве, ніч стає холоднішою. Дука щасливий не спить: Добре йому у палатах під кришею Вина-горілочку пить. Любо йому у теплі вигріватися, Смішки справляти з гістьми, Любо йому у розпусті купатися, Вік потирати всіми. Рота як слід він не вспіє роззявити - Зараз готове усе; А мисколизи не знають, як славити, Те вихваляють і се. Саме тим часом старчиха знеможена, Що вже не здужа й тужить, Посеред улиці, вся заморожена, Тілом невкритим дрижить. Блудить, сердешна, кругом поторочею, Ходить - себе продає: Дука натішивсь красою дівочою, Іншим її віддає. Боже!.. Колись вона... Все те загинуло!.. Нині того не вернуть... Щастя небогу навіки покинуло: В прірву, чи що, їй пурнуть? Вона не знає ні будня, ні празника, Цілими днями не їсть, Бійку приймає не раз від напасника, Зносить наругу і злість. Ні, не вернути тобі невернучого, Кращим шляхом не піти; Посеред гамору міста блискучого Ласки ніде не знайти. Всі тебе радо обсиплють прокляттями, А положивши в труну, Труп твій укриють поганими шматтями, Вдягнуть в ряднину брудну. Ні, рани серця тобі не загоїти... Люди? До них не ходи. Як прожила, так і згинеш чужою ти; Щоб хто заплакав - не жди. Так відпочинь хоч, в могилу лягаючи; Прийме сірому земля... А багатир, перешкоди не знаючи, Хай собі знову гуля! Хто ж, як не він, отой дука прославлений. Сю сироту загубив? Хто, як не він, стиду, честі позбавлений, Дівчину з розуму збив? Хто, як не він, заманив її пасткою, Потім швирнув на сміття? Що ж? Вся громада віта його з ласкою, Гнеться пред ним без пуття. Знають усі, що він з’їдений пранцями, Що він - паскуда кругом; Але дівчата з такими коханцями Пруться до шлюбу бігом. «Що то за доля весела, гарнесенька!» - Всяке гада, хоч мовчить; А матері... кожна б рада-радесенька Швидше дочку засторчить.

ЗОЛОТО

Золото, золото, вславлене по світу! Все продаси ти, все купиш без розпиту. Добре тому, хто гребе тебе жменею; Важко без тебе - з пустою кишенею. Хлопцям ти втіху даєш, а на старості Скільки загнибід розплодиш та скнарості! Заради тебе, заради багатства ми Світ переповнили вкрай розбишацтвами; Заради тебе в болоті валяємось, Крадемо, шарпаєм, правдою граємось, Один другого щохвилі морочимо, Кров, наче воду, з братів своїх точимо. Чи не з тії лишень крові братерньої Блескіт твоєї принади химерної? Чи не від того так стало червоне ти? Мусим без тебе щоденно холонути, Ждучи від тебе, проклятого золота, Злидням кінця, що нас б’ють гірше молота. Слова людського не вчуєш за стонами, Наші благання зробились прокльонами. Багатирі, наче образу божому, Гріють поклони тобі не по розуму. Згинь же, брехливе, злочинств усіх джерело! Згинь, щоб зрадливо нас більш не химерило!

"Небагацько живу в світі..."

Небагацько живу в світі, А вже знаю горе; Сліз пекучих, мабуть, вилив Цілісіньке море. Задзвеніла пчілка божа, По саду літає... Пошукав би і я квітки,- Так де процвітає?

ДІВЧИНА В ТУЗІ

Плаче дівчина, Слізоньки ллє: Де ти, коханий, Серце моє? Нуджу я світом, Марно ждучи, Думку гадаю Вдень і вночі. Скільки молилась Богові я; Краю не бачить Туга моя. Тату, матусю, Благословіть: З милим до шлюбу В церкву ведіть! Пишно убралась В шати, квітки, В добре намисто, В ясні стрічки. Співи весільні Враз полились... Де ж ти, коханий, Так забаривсь? Нуджу я світом, Марно ждучи, Думку гадаю Вдень і вночі. Може, забув ти, Що говорив; Може, сміявся, Може, дурив? Всюди полину, Всюди піду,- Чи не зустріну, Чи не знайду? В’янути буду З горя сама; Друга немає - Щастя нема. Плаче дівчина, Слізоньки ллє: Де ти, коханий, Серце моє?

СВІТАЄ

Давно північ вже минула... Я прокинувся у сні, Чую - наче забриніли Старі гусла на стіні. Тихо, тихо гук злітає: «Скоро день - кругом світає!» Давно північ вже минула, Сплять і гори, і яри, Тільки вітер понад морем Повіває з-за гори, Шепче нишком - гук злітає: «Скоро день - кругом світає!» Давно північ вже минула, Не шиширхне по землі: Божа пташка стрепенулась На калині у гіллі; Тьохка - ранок, бач, вітає: «Скоро день - кругом світає!» Скоро день - кругом світає,- Годі ж спати, краю мій! Розганяє чорні хмари Промінь сонечка ясний,- Він загляне в надра темні, Скарби вкаже потаємні.

"Тяжко на сім світі..."

Тяжко на сім світі Жити сиротині Без милого роду, В журбі-самотині; Цілий вік тинятись Без дружини-пари, Знизу - люте горе, Зверху - чорні хмари.

НЕТЯГА

Впав нетяга край могили, На коліна став; Що за сили в їй спочили, У людей питав. Та й заплакав сіромаха, На хрест похиливсь, Всю ніч мучивсь бідолаха, Слізьми ввесь обливсь. Землі грудку взяв у жменю, В хустку зав’язав, Заховав собі в кишеню, А йдучи казав: «Прощавай довіку-суду, Матусенько, спи, Поки зовсім не прибуду...» І потяг в степи.