Буба відчувала, що мати доручила їй важливу місію. Батько зайняв стратегічну позицію у вітальні. Удавав, що читає газету, але насправді не спускав очей з апарата. Коли донька підняла трубку, перестав прикидатися, буцім читає.

Буба знехотя кинула коротке «алло», весь час відчуваючи, що ціла родина зосередилася на виразі її обличчя.

— Мені дуже шкода, але мами немає. Ні, немає, і невідомо, коли повернеться.

— Моя кров, — дідусь із гордістю поглянув на батька. — Бреше, як по нотах. У мене самого не вийшло б краще.

— Гаразд, передам, — погодилася Буба, шукаючи очима маму. — Ні. Не забуду, — запевнила вона. Щойно поклала слухавку, як мати підкликала доньку до себе.

— Це хтось зі знайомих, Бубо? — запитала байдужим тоном.

— Так, — Буба відкинула чубчика, який уперто ліз їй в очі. — Це ксьондз Корек. Питався, коли повернешся й просив, щоб ти передзвонила.

— Ксьондз Корек? — мати застигла. — І ти сказала йому, що мене немає? Ти збрехала ксьондзові? — не могла повірити вона.

— Я не збрехала, — спростувала Буба, — а лише виконала твоє доручення.

— Але ж, дитино! — мати приготувалася до фронтальної атаки, яку зупинив спокійний голос дідуся.

— Це не Буба, а ти, Маріє, збрехала ксьондзові. Бубо, — рішуче додав він, — ходи до мене, я наказую тобі грати. Негоже, щоб ти не отримала жодної винагороди за те, що згрішила, виконуючи завдання. Ми йдемо перекинутися в карти.

Дідусь сердито глянув на доньку й зятя.

— А ви, любі мої, розробіть подальший графік брехень, але без моєї онуки, — додав він із притиском.

І, о диво, батьки знічено мовчали. Ніхто з них не заперечив, коли Буба і дідусь з гідністю залишили вітальню. Перш ніж зникнути за дідусевими дверима, Буба обернулася й промовила до присутніх:

— Якщо до мене хтось дзвонитиме, скажіть, що я вийшла. І що ви не знаєте, коли я повернуся.

Олька сиділа на краєчку крісла й метляла ногами. Вона вже з’їла всі чіпси, спокусливо виставлені в скляній мисці, й роздивлялася за іншою нагодою поплямкати.

Буба послужливо підсунула їй торбинку з горіхами в шоколаді.

— Ти відмовилася від ролі аноректички? — спитала вона, дивуючись сестриному апетитові.

— Це не я, — похмуро відказала Олька, — це режисер відмовився. Від телесеріалу. А через те, що він мене ошукував, я не встигла погладшати перед наступним кастингом. Шкода, — зітхнула вона. — Можна було відхопити цілком пристойну роль.

— У чому? — увічливе зацікавлення Буби здавалося Ольці природним. Вона була впевнена, що її доволі посередня сестра мріє про схожу кар’єру.

— У фільмі. Повнометражному, — Олька глянула на Бубу й дійшла висновку, що та все ж занадто дурненька, щоб оцінити важливість такого факту.

— Не будь така таємнича. Який це фільм? — Буба непомітно глянула на годинника й великодушно виділила для Ольчиних пояснень аж п’ять хвилин.

— Ти повинна була вже чути про нього. Йдеться про «Летаргію», драматичний образ наркоманії серед польської молоді із середнього класу.

— Здається, у Польщі ще немає середнього класу? — заперечила Буба.

— Але буде, — уперто заявила Олька, поїдаючи останнього горіха.

— Ти підходиш на роль наркоманки. Ти така нещасна…

— Там будуть справжні наркомани. Я мала грати гладку сестру однієї дівчини, але я не досить гладка.

— І що тепер буде? — П’ять хвилин, призначені для спілкування з Олькою, невблаганно минали.

— Тепер я відкриваю власне агентство.

— Що я чую? — дідусь тихенько підкрався до крісла. — Моя онука, замість виховувати сина, відкриває якесь казна-що! Оце матуся зрадіє!

Олька, як і личить справжній актрисі, блискуче вдавала, що дідуся немає ані біля крісла, ані взагалі в кімнаті. Вона продовжувала говорити виключно з Бубою.

— Я хочу зайнятися розкруткою молодих акторів. Пропонуватиму їм роботу в різних режисерів, а останніх переконуватиму, щоб запрошували на зйомки моїх підопічних…

— Ідея непогана, але цьому треба якось учитися? — Буба з недовірою похитала головою.

— Треба мати кебету й зв’язки, — Олька зверхньо посміхнулася, — а це в мене є. Я знаю практично всіх режисерів.

— Дійсно! — кисло докинув дідусь. — Вони теж запам’ятали тебе, бо ти вічно випрохуєш у них «маленькі рольки», — останні слова він вимовив особливо в’їдливо.

Олька аж затрусилася.

— Я перепрошую! — злісно засичала вона. — І нагадую, що я прийшла сюди не радитися.

— А де Францішек? — невинно поцікавився дідусь. — Ніхто тут сьогодні не репетує й не скиглить…

— Францішек у дитсадочку. Ми дійшли висновку, що так буде краще, — Олька втратила свою нещодавню самовпевненість. Було видно, що вона сумнівається в правильності прийнятого рішення.