— Залишилося викрутити лампочку, і матимеш, Марисю, справжню печеру, — прошепотів дідусь.

Астріда кинула на нього пронизливий і сповнений зневаги погляд.

— Я візьму мобілку й депілятор, — озвалася вона, трохи помовчавши. — Віддам їх, Маріє, братові Бенедикту. Як символ дня.

— Символ дня? — Буба намагалася щось зрозуміти, але ситуація змінювалася так блискавично, що логіка виявлялася зовсім непотрібною.

— Брат Бенедикт користується депілятором? — дідусь вочевидь зацікавився такою інформацією, яка, на додачу, підтверджувала попередні батькові припущення. — А власне кажучи, хто такий цей брат Бенедикт?

— Він член «Місії світла природи», — зверхньо пояснила мати.

— Світла чого? — здавалося, що батько от-от збожеволіє, однак не полишав надії сподобатися материній гості, демонструючи пані Астріді свою фірмову усмішку.

Проте Астріда була не камерою, а явним ворогом усіх та всього, на що тільки наштовхувався її погляд. За винятком матері. Депілятор і мобільник вона спритно вкинула до пакета, витягнутого з-під величезного волохатого коца, який, певне, слугував їй за пончо.

— Вона скидається на диван із цим своїм коцом, — зауважив дідусь, але його ніхто не слухав.

Батько з Бубою втупили погляд у двері маминої кімнати, які знову виявилися зачиненими.

— Ти був правий, Павелку, — вираз дідусевого обличчя наводив на думку про кінець світу, — секта!!

— І що тепер буде? — Буба засумувала за нормальними сварками батьків, котрі закінчувалися кількаденним перемир’ям.

Досі будь-яка суперечка відбувалася, як звичайно, достатньо було запастися терплячістю, щоб знову побачити, як батьки повертаються до ніжності й любовних зітхань. Проте цього разу мати порушила класичне закінчення подружньої драми й запровадила на сцену нову дійову особу, що тут, у їхньому домі, почувалася краще, ніж Буба.

— Що буде? — підхопив дідусь із міною пророка. — Нічого не буде. Твоя мати поміняла в кімнаті меблі. Викинула комп’ютер, зате поставила двомісний диван моделі «Астріда». От і все. Будемо сподіватися, що диван невдовзі забереться звідси, бо…

— Пані Астріда сьогодні ночуватиме в мене, — перебила старенького мати, знову з’явившись у дверях.

Більше вона не виходила. Не допомогли батькові прохання пояснити, що відбувається, які він шепотів біля зачиненої кімнати. Чи те, що дідусь легенько стукав у двері, прохаючи доньку поговорити з ним. І навіть героїчна Бубина спроба подзвонити на мобільний, який ще годину тому належав мамі, а зараз став власністю незнайомого нікому брата Бенедикта. Мати вперто вдавала, що її немає в кімнаті, і лише чуйне вухо могло вловити тихеньке мелодійне шепотіння, що нагадувало якусь дивну молитву. Проте ніхто в родині не відзначався таким дивовижним слухом, тож нічого й не почув.

Ранок виявився кошмаром. Спершу батька, який увійшов до кухні у своїх улюблених боксерках, вигнали звідтіля, обзиваючи ексгібіціоністом. Мати зчинила ґвалт, і тато прикриваючи долонями свої куці труси з намальованими на них північними оленями, вилетів з кухні швидше, ніж туди зайшов. За мить Бубі дорікнули за слова «доброго ранку».

— Треба казати: «Ласкаво просимо, сестро Астрідо", — повчала доньку роздратована мати.

У цей час Бубина нова «сестра» доїдала її сирок, запиваючи сніданок шкідливою «Кока-колою». Дідусеві теж не вдалося спокійно поїсти. Мало того, що Астріда зайняла його місце, то ще й привласнила собі тарілку, останню з улюбленого сервізу. І на цій тарілці лежала яєшня, якою старенький зазвичай снідав.

Дорогою до ліцею Буба намагалася зосередитися. Їй здавалося, що її єство розпалося на маленькі частинки, які відучора перебували в різних світах, і тепер не могли зібратися докупи. Камінець, який вона стусонула носком мартенса, видався дівчині валуном. Галки, такі балакучі й кокетливі зазвичай, верещали, як ненормальні, а пані Крися з кіоску не відповіла на Бубине привітання, хоча дівчина ладна була заприсягтися, що та її бачила у віконці. Адась ішов попереду Буби, але їй не хотілося зупинити його голосним «Агов!». Вона не зраділа навіть тоді, коли її наздогнала задихана й весела Зузка Хваст, яка ніколи не задавала дурнуватих питань і раз на тиждень дивилася культовий комедійний серіал «Рейс».

— Привіт, Бубо, — привіталася Зузка, простягаючи м’ятні цукерки. — Це мій сніданок, — пояснила вона, посміхаючись, — стільки часу доводиться марнувати в черзі до туалету, що поснідати вже не встигаю.

— Здається, я теж, — зітхнула Буба, беручи цукерку.

— Через туалет? — Зузка жувала вже третю.

— Ні, через маму. Вона збожеволіла, — коротко пояснила Буба, розгризаючи м’ятне драже.

— Лише зараз? — здивувалася Зуза, і в її голосі вчувалася нотка заздрості. — Тоді тобі справді пощастило. Можна сказати, що ти постаріла з нормальною матір’ю. З моєю не можна було говорити ще в п’ятому класі школи. Ну, що ж, — співчутливо зітхнула вона, — колись і у твоєї мусив поїхати дах. Із часом це минається, — продовжувала Зуза тоном знавця ненормальних матусь. — Нарешті ти якось до цього звикнеш, але треба мати терпіння. Послухай доброї поради.

— Біда в тім, — пояснила Буба Зузі, — що в мами поїхав дах не через мене, а через якусь ненормальну жінку, котра відучора живе в нашому домі, поглинає наш сніданок і поводиться, як мамин чоловік… Вони навіть сплять разом, — Буба вже пожалкувала, що все так вибовкала, але Зуза не надто зацікавилася екстравагантністю Бубиної матері.

— Не переймайся, — сказала вона. — Це минеться. У твоєї матері теж повинні виявитися якісь вади.

— Та ні, — відповіла, подумавши, Буба. — Досі все було гаразд.