Двері зачинилися й закрили матір з її розгніваним обличчям. Задзеленчав телефон. Перш ніж Буба встигла підійти до апарата, слухавку переможно схопила мати.

— Алло? — мелодійно пролунав її голос. — Є, хвилинку, — буркнула вона, а кокетлива нотка попередньої фрази тихою луною блукала спорожнілим передпокоєм.

— А ти помітив, дідусю, що мама віднедавна завжди перша хапає трубку? — запитала Буба, тасуючи карти.

— Ой, ти перебільшуєш, — дідусь вочевидь не бажав розвивати тему. — Дивись краще, як ти роздаєш. Останнім часом у тебе завжди на одну карту більше, — дорікнув він.

Та попри всі старання, Буба не могла зосередитися на грі. Вона втрачала взятки й справляла враження відсутньої, а дідусь спритно використовував це, подумки підраховуючи її борг. Уже не в очках, а в злотих.

— Ще три партійки, і твій дідусь стане власником чеку на велике пиво, — тішився він з азартним блиском в очах.

— Ти ж не любиш пива, — Буба болісно розлучалася з кишеньковими за другий тиждень, і її приязне ставлення до дідуся безповоротно зникло. — Зрештою, тобі заборонено пити цього тижня. Пані Куницька…

— Не вимовляй цього прізвища в моїй присутності. Пані Куницька, — засопів він, — повинна пройти курси із захисту особистих даних, а не чекати на Бартошову із секретною інформацією про мене. А Бартошова, — дідусь вигравав чергову партію, — повинна готувати обіди, а не займатися доносами. Ну, а якщо доносити, то лише обід. Що з тобою відбувається, Бубо? Ти або захворіла, або закохалася. Я вже давно так тебе не обігрував.

Дідусь вправно збирав карти, задоволено зиркаючи на пригнічену Бубу.

Лише під час спільної гри смуток онуки тішив його серце.

— Дідусю, — Буба відшукала в собі рештки відваги, — зіграймо тепер ва-банк. Увага, відкриваю карти. Мені здається, мама закохалася.

— Ну й чудово, — Бубині слова відлетіли від дідуся, як горох від стінки. — Ніщо так не ушляхетнює, як кохання.

— Але не в тата, — Буба знову спромоглася на відвагу. Абсолютно недооцінену.

— А яка різниця, у кого? — погляд дідуся свідчив про його цілковиту байдужість до Бубиних підозр. — Важливо любити людей. Особливо в наш час, коли всі кидаються одне на одного з бейсбольними битами, крихта справжніх почуттів цінується на вагу золота…

— Дідусю, не іронізуй, — у Бубиних очах блиснули сльози. — Адже йдеться про тата, про нас. Ти маєш знати… Учора я чула, як вона говорила по телефону. Не так, як завжди. Вона говорила ніжним, закоханим голосом… Якби ти її чув…

— На жаль, це неможливо, Бубо. Твоя мати ніколи не говорила мені ніжних слів, а тим більше…

— Батько теж здогадується, — Бубині очі зробили небезпечний маневр і заховалися під повіками. Неначе їх закрила якась жахлива таємниця. — Я чула вчора, як вони сварилися. Мама тричі заводила розмову про розлучення.

Тепер з Бубиними очима було ще гірше. З них полилися струмочки сліз.

— Про розлучення, моя дорогенька Бубо, твої батьки розмовляють тричі на місяць. З точністю двох солідних швейцарських годинників. Дехто полюбляє в подружжі сваритися через телепередачу, інші змагаються на професійній ниві, а твої батьки мають гарну звичку обіцяти одне одному свободу.

— Я знаю, — Буба витерла очі рукавом. — Але зараз усе по-іншому. І це зовсім не смішно.

— Бо не завжди, дитино, буває смішно. Особливо тоді не смішно, коли мало бути. Бо ти мене не переконаєш, що твоя мати не смішна із цією своєю зачіскою і в черевиках власної доньки. Або твій батько, коли погрожує, що не повернеться на ніч. І заявляє це в піжамі, коли слухняненько стелить ліжко. Вони смішні й трагічні водночас. Зауваж, Бубо, вони сперечаються через якісь слова, жести, виборюють собі якийсь замінник молодості. Та варто глянути на себе в дзеркало, як вони охолонуть і разом запланують недільний обід.

— Мама вирішила схуднути, тому не запланує.

— Це триватиме стільки ж, скільки її ілюзії, а ти даремно переживаєш.

— Тобто, скільки? — Буба благально вдивлялася в дідуся.

— Цього я не знаю, — дідусь виглядав зніченим. — Ілюзії — річ паскудна. Особливо для жінок. Буває, що вони тримаються довше, ніж найдовша менопауза.

Дідусів спокій і вичерпні знання про жіночі проблеми під час клімаксу примусили Бубу глянути на нього з подивом.

Зрештою, подумала вона, навіть, якщо батьки розлучаться, то в неї залишиться дідусь.

І Буба вкотре подумала, що життя без старенького було б для неї просто нестерпне.

Тиждень добігав кінця, а Бартошова від понеділка не вимовила жодного слова. Вона пересувалася помешканням, пирхаючи, немов розлючена пантера, і блискала очима. Обід ставила на столі без звичного попередження. І їй жодного разу не спало на думку посваритися з дідусем. Буба дійшла висновку, що в цьому не було його провини. Він сумлінно провокував Бартошову. Критикував страви, скаржився на сліпучо-білі сорочки, звинувачуючи Бартошову в тому, що вони або погано випрані, або не так випрасувані. А вона, неначе граючи роль німої у Фелліні, дивилася на дідуся пригаслим поглядом, а тоді мовчки поверталася до своїх каструль і сковорідок.