Побачивши це, мама теж раптово розплакалася. Вона ридала, як буває з нечемними дівчатками, коли ті про щось дуже-дуже шкодують.

— Я не знаю… — скаржилася вона схвильованим голосом, — мені потрібна була гар… гармонія і рів… рівновага, і ще зро… зрозуміти себе, але я ні… нічого не зрозуміла…

Буба ніжно притулилася до маминого обличчя, змученого новими звичками й драконівською дієтою. Обійняла її, як завжди, коли ділилася з нею своїми проблемами, і тихенько прошепотіла:

— Ми на тебе чекаємо, мамо. Прошу, повернися.

Почувши дзвоник, усі затамували подих. Крім матері.

Вона на мить відсторонилася від Буби й проказала своїм колишнім спокійним, урівноваженим тоном.

— Не відчиняйте. Вона все цінне від мене вже винесла. Там залишилися хіба що мої книжки, — і знову вибухнула плачем, який пролунав, як найпрекрасніший струнний квартет. Ні! Як «Героїчна симфонія» Бетховена у виконанні найславетнішого оркестру.

Пізно ввечері мамина кімната знову перетворилася на її кабінет, а родинне життя — на ідилію. Бо саме так Буба уявляла собі ідилічне життя. Мати завзято друкувала на комп’ютері, ніби брала участь у змаганнях зі швидкісного набирання тексту, батько переглядав альбом з фотографіями часів їхнього медового місяця, а дідусь із насолодою допивав рештки віскі, які знайшов у батьковому барі. Буба не робила нічого важливого, проте так лише здавалося. Бо дівчина насолоджувалася картиною. Сиділа й намагалася запам’ятати ці чудові миті, які поселилися в очах найрідніших для неї людей. Усе це стало її щастям. Проте це важко було кому-небудь пояснити. Хоча, подумала Буба, Мілош відразу б її зрозумів! Мріяти про нього теж було приємно, зокрема через те, що ніхто їй у цьому не заважав. Батько з дідусем балакали пошепки.

— Ну поясніть мені раціонально, чому це сталося? — не здавався батько. — Навіщо вона нам таке встругнула?

— Гадаю, це криза звичних цінностей, — дідусь процитував Маньчакову й постукав пальцем по спорожнілій пляшці, показуючи цим, що продовжить, якщо йому доллють. — Бачиш, сину, — вів він далі, — вона спершу розчарувалася в тобі, а потім перенесла це на весь світ.

— У мені? А що я такого їй зробив? Ця офіціантка на морі — звичайна приємна дівчина…

— І цього виявилося досить! У Марії вразлива мистецька душа. Це в неї від мене, — хвальковито підкреслив дідусь. — Проте вона швидко втрачає віру в себе…

— А це вже не від вас, — в’їдливо докинув батько.

— Ну, що ж… За Маріїні недоліки я не відповідаю. Я лише намагаюсь пояснити тобі її бехавіор.

— Бе… що? — батько неспокійно ворухнувся в кріслі.

— Зовнішні ознаки існування, сину. Отже, Маріїн бехавіор — це складний синдром клімактеричного віку, от, що я думаю.

— Бехавіор? Здається, такого терміну немає, — утрутилася Буба.

— Не будь така розумна! — перебив її батько. — Як це немає, якщо я його, нарешті, зрозумів? — заперечив він. — Але чому цей клімактеричний процес не відбувається в неї нормально? — запитав він так, немовби мати була хворою, а дідусь лікарем. — Можна було б приймати якісь гормони чи ще щось…

— У неї дуже делікатна, світла душа, — нагадав дідусь.

— Точніше вона «світло природи», — увічливо нагадав батько, злегенька закопилюючи губу. — Ми тут носимося з Марисею, як з неповносправною дитиною, а якийсь підозрілий брат Бенедикт загарбав собі всі наші компакт-диски, а про Марисин велосипед і наш туристичний намет я взагалі мовчу.

— Це був дорогий урок утрати довіри, — підбив підсумок дідусь. — Тобі доведеться швидко її повернути, інакше щомиті який-небудь всемогутній проповідник з іншої секти може поїхати звідси твоєю машиною.

До кімнати несміливо увійшла мати. Стала за спинкою крісла з винуватим виразом обличчя, який був у неї від самого обіду.

— Тату, ви щось про ксьондза Корека згадували, — шепнула вона нерішуче. — Я розумію, що ви не говорили йому про цю… Астріду? — мамин голос був схвильований.

— Ми ж не ідіоти, Марисю, — відповів їй дідусь. — Ксьондз Корек спокійно чекає собі, доки ти отямишся.

— Ну, от він і дочекався, — радісно заявила мати, готова застрибнути до потяга, легковажно викресленого з розкладу її релігійних мандрівок. — Пробачте мені, — проказала вона ще тихше. — Я надолужу втрачене, — глянула вона на Бубу з невимовною любов’ю. — Крім того… я пишу справжній бестселер. У мене вже навіть назва є: «У пастці почуттів».

— Можеш додати «псевдорелігійних», — порадив дідусь. — Краще продаватиметься.

Мати хотіла було образитися, але, на щастя, пригадала собі, що коли йдеться про конфлікти, то вона добряче вже до них спричинилася. Тому глянула на родину з веселою усмішкою, трусонула своїм густим горіховим волоссям і, як колись, ніжно обійняла батька. І він виглядав задоволеним.

Здавалося, усе повернулося до норми. Дідусь знову залишив усю пенсію в кіоску зі спортлото, батьки зробили «сабантуйчик» для знайомих, а коли ті пішли, співали дуетом студентські пісні, Францішек не склав іспиту в дитсадочку, бо виявився «занадто непристосованим», а Бартошова захворіла на ангіну.

Такі новини занотувала Буба у своєму щоденнику вже після періоду «правління Астріди». Зараз, перечитуючи зроблені поспіхом нотатки, вона посміхнулася від думки про те, що така велика Бартошова хворіє на ангіну, як дитина. Через цю її несподівану недугу найбільше страждав дідусь, який не міг звикнути до супових концентратів.

— Такого свинства я навіть під час німецької окупації не їв, — бідкався він над журеком з пакетика.

— Бо тоді такого не робили, — нагадав батько. — Чудовий, Марисю, справжня старопольська кухня! — підлещувався він до матері, перев’язаної завеликим фартухом Бартошової в польові маки. — Ще можна було б яєчко покласти, картопельки… — запропонував він.