Думки в голові пролітали з шаленою швидкістю, аж поки найпростіші слова виокремилися і зупинилися, немов надруковані. Дана стисла мисочку обома руками.

— Я хочу потрапити туди, де востаннє була людиною! — голосно проказала дівчинка і хлюпнула зілля на стіну.

А далі все відбувалося немов у сповільненому кадрі. Як же довго зілля летіло до стіни! А ще довше воно по ній розтікалося, пінячись, мов кислота. І коли Дана вже подумала, що всі її зусилля марні, у стіні нарешті з’явився трикутний портал. Вона кинулася до нього, навіть не задумуючись.

— І далеко зібралася?! — щось, мов залізними обценьками, боляче стисло дівчинці плече. — Ах ти, підступна брехухо!

Дана щосили чіплялася за краї пролому, що вже почав закриватися.

— Тікати надумала?! — волала відьма. Дівчинка озирнулася — страшне обличчя чаклунки було зовсім поруч.

— Прощайся з життям, дурепо! А могла стати всемогутньою!

Дана пручалася щосили.

— Відпусти її, відьмо! — раптом пролунав владний голос.

Це був Морський цар, величний володар морів у золотій короні та з тризубом у руці. І саме цей тризуб він націлив на відьму.

— Палац оточено! Твоїм чарам — кінець! Нарешті я знайшов твоє лігво! — гучно прогримів голос царя.

Поряд з ним Дана побачила Мейріса.

3 усіх боків з’являлися цареві воїни, вони тягли восьминогів, що працювали на відьму, та акул-охоронців. Відьма перелякано озиралася, а Дана відчула, що вона вільна. Дівчинка не стала чекати закінчення битви, а чимдуж пірнула у відкритий портал.

По той бік порталу нічого не змінилося — навколо те саме море. Але Дану це не збентежило — вона якнайшвидше попливла догори, туди, де мало світити сонце чи місяць — що завгодно, і це був уже інший світ.

Дана виринула з води і відразу замружила очі. Вона й забула вже, яке воно величне і осяйне — сонце. Адже крізь товщу води його проміння здавалося каламутним і зовсім не зігрівало.

Коли очі звикли до світла, дівчинка озирнулася і закричала від радості:

— Вдалося! Мені вдалося!

Так, це був той самий пляж, неподалік виднів паркан тітки Наталі. Дана не стала гаяти час. Вона щосили рвонула, пливучи до мілини, до берега. Тут дівчинка сіла на пісок і дістала пляшечку, яку завбачливо прихопила з собою, — там було зілля, що робить русалку людиною.

Вона заплющила очі і випила рідину. Тієї ж миті її тіло немов спалахнуло, невидиме полум’я обпалило хвіст, і Дана знепритомніла.

— Дано, люба моя! Ти жива!!!

Вона розплющила очі і побачила над собою схвильоване обличчя Русі. Так, це була вона — морська красуня, із прекрасних зелених очей якої капали сльози і чиї уста намагалися усміхатися.

— Я не знала, як тобі допомогти. Увесь час сиділа на березі і чекала. Та все марно. Наталі взагалі ці чотири дні мучиться з серцем. Вона вже й не сподівалася тебе побачити.

— Чотири дні? — Дана сіла. У неї паморочилося в голові. — Я пробула в полоні більше ніж півроку!

— Тобі здалося, — Руся обійняла дівчинку за плечі. — У моєму світі час спливає інакше, ніж на землі. Ходімо додому!

— Зачекай, — Дана подивилась униз і помітила, що замість хвоста в неї знов з’явилися дві стрункі ніжки. Вона полегшено зітхнула. — Тепер можна й додому.

Дана зіперлася на плече русалоньки, і вони рушили узбережжям. Раптом земля затремтіла від страшного гуркоту. Дана озирнулася. Море вирувало, пінилося, бурхало, здіймаючи хмару бризок — немов це було виверження вулкану.

— Тікай мерщій! — вигукнула дівчинка, відштовхуючи русалку від себе.

Та Руся вчепилася в неї щосили.

— Я не дозволю тобі знову це зробити задля мене! — кричала вона. — Не дозволю!

— Вона нічого нам більше не вдіє! — Дана вихопила пляшечку з блакитним зіллям, вилила його на пісок собі під ноги. Тієї ж миті дівчата опинились у прозорій напівкулі, в’язкій, мов із розтопленого скла.

— Ти думаєш, що можеш захиститися від мене?! — ревіла Морська відьма, трясучи над головою своєю палицею. — Зрадниця, брехливе дівчисько! Я перетворю тебе на камінь!

— Ти нічого мені не зробиш, — із дивовижним спокоєм відповіла Дана. — Зачекай мене тут, — звернулася вона до Русі.

Русалка навіть не встигла заперечити, лише благально простягла руки.

А дівчинка вийшла із захисної кулі і зупинилася біля води, прямо перед розлюченою відьмою.

— Ти сподіваєшся, що я тебе пожалію, негіднице?! 3 якого б це дива? — зареготала мегера.

— Бо насправді в тебе добре серце, лишень за роки самотності воно стало холодне мов крига і тверде мов камінь. Тебе справжню виявить ось це зілля — «Добре серце».