— О, моя люба! — Наталі підхопила дівчину під руки і посадила у власне крісло. В яке, до речі, навіть Дані не можна було сідати.

— Звичайно, ніхто тебе не віддасть заміж за будь-кого. Принц скоро з’явиться. Ти лише скажи — скільки часу відміряла тобі клята відьма?

— Доки принц не одружиться з іншою. Тоді я перетворюся на морську піну… — очі русалоньки наповнилися сльозами.

— Не плач, — приголубила її тітка. — Все буде гаразд. Ми обов’язково дочекаємося твого принца. А ти лікуй горло і вчися ходити. Все буде гаразд.

— А як тебе звати? — поцікавилася Дана.

— Русалонька, — прошелестіло у відповідь.

— Це навіть на ім’я не схоже, — рішуче заперечила Наталі. — Тобі потрібне нормальне ім’я. Розумієш, у всіх людей є імена, має бути і в тебе. Інакше, як же принц до тебе звертатиметься? Які імена тобі подобаються?

Русалонька знизала плечима.

— Хочеш, ми зватимемо тебе Руся — скорочено від «русалонька»? Тобі подобається? — запропонувала Дана.

— Так, — вона усміхнулася.

— От і чудово, — зраділа дівчинка. — Тепер ми зватимемо тебе Руся. До речі, ти не голодна?

— Трішки. У мене від вашого зілля, чаклунко Наталі, паморочиться в голові.

«Чаклунка» Наталі мало не луснула від сміху.

— Таки так! Сьогодні ж ніхто не обідав. Ти тільки ліки випила. Треба придумати щось попоїсти.

Дана побігла до холодильника. Але придумувати не було з чого. Бо там самотньо лежала лише напівпорожня коробка шоколадних цукерок. А до магазину йти було вже пізно. Тому вирішено було пити чай на веранді з тими ж таки цукерками.

Русалоньці, яку тепер звали Русею, дуже сподобалися цукерки. Тільки вона ніяк не могла зрозуміти, що таке «гарячий чай», тому добряче обпекла язика.

— Його обов’язково пити гарячим? — промовила вона жалібно і замахала долонями перед ротом. — Так пече!

— Ні, треба було зачекати, поки він прохолоне, — пояснила Дана. — Тримай, остання цукерка. Їж, Русю, це ж, напевне, дивина для тебе?

Русалка кивнула.

— Справді остання? — сумно запитала вона. — Та не біда. Можна, я визирну на подвір’я на хвилинку?

— Спробуй, — дозволила Наталі. А коли дівчина щезла в темряві, поцікавилася:

— Дано, ти часом не бачиш, куди вона пішла?

Дана підвелася і вгледілася в темряву.

— У садок за будинком. От чудна! І цукерку взяла з собою.

Вранці дівчинка прокинулася від неймовірного галасу у дворі. Вона зіскочила з ліжка і, поспішно накинувши халатик поверх нічної сорочки, вибігла з будинку.

Галас долинав із саду. Дана чимдуж кинулася туди і обігнала тітку, яка в халаті і пантофлях (а вона ніколи в такому вигляді надвір не виходила!) теж бігла в тому ж напрямку.

— У нас там єгипетська піраміда чи вавилонська вежа? Чого вони так репетують зранку?

Дана добігла першою і остовпіла від здивування: люду справді було сила-силенна. Непрохані гості товпились усюди: по той і по цей бік паркану, вони кричали, сміялися, загалом поводилися дивно. Переважно це були діти, разом з ними стрибала і раділа Руся, яка ще вчора дибала, мов немовлятко. Тепер вона бігала під якимсь дивним деревом, якого, Дана була впевнена, ще вчора в садку не було. І стовбур, і гілля, і листя, і невеличкі круглі плоди цієї рослини мали дуже незвичне коричневе забарвлення, а коли племінниця і тітка підійшли ближче, відчули, що повітря навколо дерева повнилося розкішним шоколадним ароматом.

— Дано, поглянь, як чудово! — помітивши дівчинку, Руся кинулась їй назустріч. — Мені вдалося, хоч я й не сподівалася.

— Що саме вдалося? — не зрозуміла дівчинка.

— Це дерево! — Руся аж сяяла від радості. — Ти ж сумувала, що цукерки закінчилися. От я і виростила з останньої шоколадне дерево. Тепер у нас завжди будуть цукерки. До речі, листя і гілля теж можна їсти.

Щаслива Руся відламала гілочку і простягла її Дані.

— Спробуй, на смак точнісінько як цукерки!

Дівчинка автоматично взяла гілочку, відкусила шматочок і почала жувати. Шоколад виявився на диво смачним. Здається, це зрозуміли і ті, хто знаходився за парканом, вони щосили налягали на нього, щоб отримати бодай листочок.

— Кінець світу! — похитала головою Наталі. — Дано, веди це чудо природи в дім. А я спробую вгамувати тих ласунів.

Племінниця вхопила Русю за руку і потягла в дім.

А тітка вже впевнено цитувала положення закону про приватну власність і лякала непроханих гостей міліцією.

Дана заштовхала русалку до кімнати і причинила двері. Вона вже хотіла вилаяти бешкетницю, але та, геть перемащена шоколадом, знічена і перелякана, викликала лише жаль.

— Я хотіла віддячити вам за доброту, — тихо почала виправдовуватися Руся. — Я хотіла, щоб ви були щасливими.